Сумщина і сум'яни, як ви? Палають, працюють, не здаються

Тут все нагадує про війну: росіяни "кладуть" зв'язок, тож голови громад спілкуються з людьми за допомогою рацій. На цьому регіоні окупанти тренувалися скидати КАБи на мирних людей. Як виживає Сумщина сьогодні?

Цей текст для несумчан, яких цікавить, що ж відбувається на Сумщині і в самих Сумах. Зі старту скажу: Сумська область у розрізі війни дуже різна. У деяких громадах все дууууже погано, в деяких порівняно спокійно. А в деяких про війну нагадують лише шахеди, що пролітають повз. І в окупації чи блоковані - вони не були.

У нас 17 громад (із 51 в області), як виходять прямо на лінію фронту. 20 громад вважаються такими, що перебувають у зоні бойових дій. І деяким взагалі кепсько. Так, Середино-Будська громада (крайня північ області) як суб'єкт - вже не існує. Шукали там навесні цього року хоч когось, через кого можна постачати гуманітарку - не знайшли. Там сіра зона і військові. Цивільної влади немає. Принаймні, ми не знайшли.

Ще одна особливість така: багато чого залежить від голови громади. Деяким головам треба вже при житті ставити пам'ятники. І команди в них сильні. Я би особливо відзначив голів Ямпільської, Ново-Слобідської, Білопільської, Ворожбянської, Хотинської та Великописарівської громад. Люди на своєму місці, команди заточені на роботу. Працюють із людьми. Постійні комунікації. І це при тому, що окупанти поклали в деяких громадах мобільний зв'язок. Там старости спілкуються з центрами громад по раціях.

Працювати з цими людьми легко (наскільки може бути комфортною комунікація під час війни). Не буду називати слабкі ланки. Але повірте, що є громади, де відмовлялися від гуманітарки чи пакетів допомоги постаждалим домогосподарствам. Бо це ж напрягтися треба. А не хочеться.

Окрема тема - стан евакуації. Багатьом прифронтовим громадам наказано евакуюватися. І людям зі старту незрозуміло. Ось, у Глухів спустила Сумська обласна військова адміністрація (ОВА) наказ на евакуацію. І там здивовані. Бо як евакуювати 30-ти тисячне місто? А поруч маленька Шалигінська громада. Її обстрілюють частіше й сильніше. І їх не смикають з місця. До речі, після оголошення про евакуацію Глухова, російські воєнкори тут же почали кричати, що це українські військові готують атаку з міста по трасі на російську Хомутовку. На болотах зашкварчало.

Коли починається евакуація - починається процес. В таких випадках закривають банки, пошту (і Нову теж), ЦНАПи. На онлайні починають працювати виконкоми. У сільських громадах переїздять з 10 кілометрової зони навіть старости сіл. А значить - закриті й старостати. Усі виконавчі органи переїздять, як правило, або в межах громади, до віддалених населених пунктів за межами враження ворожими артсистемами. Або в найближчі міста.

І тоді Велика Писарівка веде діяльність з Охтирки, Миропільська громада з Сум, північні громади працюють із Шостки. І маємо таке: 5-ти кілометрова зона - суцільна сіра зона. Там тільки військові. І тільки іноді гарячі старости відвідують тих пенсіонерів, які відмовилися виїхати, бо "куди ж утят/гусей діну". У 10-ти кілометровій зоні життя ледь жевріє, але можуть доставляти хліб і ліки. І у 20-ти кілометровій зоні щось є, а чогось немає.

Як правило - люди не хочуть їхати. Обліковують обов'язково всіх. Передусім - сім'ї з дітьми. Таким пропонують або евакуацію, або складають акт про відмову. Якщо брати значні міста: Білопілля, Велика Писарівка, Краснопілля - виїхало десь 50-60% жителів. У Глухові менше - десь третина. Але дітей вивезли з прифронтових громад 70-80%. І це правильно. І я за силовий вивіз дітей з під обстрілів. За жорсткі дії. Якщо батьки сподіваються на "та якось буде" і "може ж пронесе", то держава має піклуватися про безпеку дітей.

Наведу яскравий приклад. Зустрічаю навесні молоду жіночку. Вона живе з мамою і чотирма дітьми. Діти усі малі, дошкільнята. Потім влітку цікавлюся в громаді - чи вивезли цю родину. Евакуювали, кажуть, хоч ті й не хотіли їхати. А потім у серпні - знову в громаді. Зустрічаю цю саму жінку, ще й вагітну п'ятою дитиною. Питаю: "Що таке? Чому повернулися?".
Виявляється, їх поселили в гуртожиток. В кімнату на 14 квадратів. Їм некомфортно. От вони як тільки стали стріляти по селу менше - тут же повернулися в 10-ти кілометрову зону. До своєї хати/городу. Таких багато.

Плюс - багато сімей кочують. Підвожу до Білопілля тітоньку. Вона каже, що 3-4 дні живе у дочки із зятем в Сумах. А ще на 3-4 дні повертається до своєї хати. Щоб приглянути. Ну і на городі попорпатися. І таких випадків - тисячі.

Інтенсивність обстрілів різна. Сумщину остаточно звільнили на початку квітня 2022 року. І потім лише трохи пострілювали в громадах, переважно в 5-ти кілометровій зоні. Або трохи далі. Бо міномет б'є на 5-7 км. Артсистеми - до 25 км. Але ж очевидно, що б'ють гармати не прямо від лінії фронту, а трохи з тилу. А "шахеди" цілеспрямовано на початку війни по прифронтовій зоні не били. Війна дронів ще тільки починалася.

Можна вважати, що для Сумщини фактично 2022 і майже весь 2023 рік були часом умовного спокою. Так, по Сумах уперше від квітня 22-го прилетіло аж у липні 23-го. Ми більше року вже вважали себе тиловим містом.

А потім почалося. Десь із лютого 2024 року росіяни почали застосовувати КАБи. Вороги просто почали тренуватися пускати керовані авіабомби на нашій області. На живих людях.
Почали пробувати, не долітаючи до лінії розмежування 20-30- км - випускати КАБи. І бомби стали розриватися вже в глибині області. Стало долітати до 30 км в глибину. А 20-ти кілометрова зона, крім КАБів, стала ще й інтенсивніше обстрілюватися з арти.

З весни стало багато балістики. І шахеди стали не тільки пролітати крізь область на Київ чи Миргород - а й прицільно бити. Інтенсивність обстрілів змінювалася. То суцільні тривоги, то кілька днів тиші. Так, у травні майже не було можливості працювати у Білопіллі чи Ворожбі. Бабах - кожну годину. Центри міст понівечені. Ми роздавали ремкомплекти по пошкоджених домогосподарствах. І бачили абсолютно пусті вулиці. Відсутні воду і світло. Зачинені магазини. А потім тиждень (відносної) тиші - і місто оживає. І так будь-де.

Від початку Курської операції обстрілювати стали інтенсивніше. З 6 серпня в Сумах, з одного боку, була ейфорія. А з іншого розуміння: Путін буде мститися. І прилітати нам стане частіше.

Так і вийшло. Почалися дуже часті і масовані атаки на Конотоп, Суми, і всі громади, куди можуть долітати КАБи. А летять вони вже до 40 км в глибину нашої території. І в небезпеці вже ціле місто Суми. Останніми днями це підтверджується.

Логіки обстрілів у росіян немає. Прилітає, куди ближче. У Сумах найближчий до росіян мікрорайон - Курський. Там немає жодних військових об'єктів, чи таких, які ними можуть здатися. Просто житловий мікрорайон. І багато-багато лікарень. Госпіталь, обласна клінічна лікарня, обласна дитяча лікарня, кардіологічний центр. Хіба що вони спеціально б'ють саме туди, бо, на думку ворога, там лікують поранених військових. Там же і Геронтологічний центр - нещодавнім прильотом там вбило і поранило багато пацієнтів. Росіяни показують свою принципову позицію щодо вбивства мирних громадян.

А от паніки - паніки немає. Є якась затятість і гонор. Типу: "Чому це я маю ховатися від їхніх бомб? Хай вони ховаються". Навіть діти не реагують на сигнали тривоги. Бізнеси працюють. Заводи працюють. Усі служби працюють. А структури, на які до війни нарікали, як от на водоканал чи обленерго - трудяться, як годинники. Є за що похвалити.

Школи працюють онлайн, і це проблема. Не у всіх працюючих батьків є бабуся-пенсіонерка в місті. І онлайн навчання - то таке собі. Тому багато сумських дітей - вивезені десь до бабусь в глибині України, подалі від фронту. Де вони вчаться у школах і відвідують гуртки. Але більшість - залишаються в місті.

У Сумах із початком Курського наступу значно побільшало військових. Вони принципово чемні і тверезі. На обличчях суворість, помітна втома. Особливо в тих, хто ненадовго вийшов із Суджі.

І ще одне. Люди не хочуть, щоб біженців з Курщини вивозили в Суми. Навіть якщо розуміють, що ми мусимо вивезти біженців, чи хворих звідти, загальний настрій - переправляти їх у Білорусь. А там хай їдуть кружним шляхом на Росію.

І головне. Люди втомлені війною, але вперті. Більшість перемогою вважають відвоювання усіх наших земель. Люди на Сумщині запеклі. А вогонь запеклих - не пече.

Gazeta.ua