Київ постелектричної доби: згадати все, застосувати потрібне

Льодники в підвалах, вбиральні на вулиці, кінна тяга і громадські бювети: все це вже було в столиці якихось сто років тому, і Київ процвітав. Чи не час згадати побутові здобутки наших пращурів?

Нам пора подумати, як ми житимемо взимку. А можливо, й раніше. Бо воно ся не вспокоїть, поки не знищить ракетами нашу генерацію остаточно. З цього є два виходи - ривок вперед, до супернових технологій виробництва електрики з повітря, або крок назад - Київ більшу частину своєї двохтисячолітньої історії якось жив без електрики - тож треба пригадати, як саме. Є ще третій шлях - роз'їхатися на хрін по багатих селах, але там доведеться теж обирати один із двох заявлених варіантів, тільки вже індивідуально.

Шлях технологій манить, однак про холодний термоядерний реактор на кожній кухні говорити поки рано, хоча американці з Ліверморської лабораторії вже й похвалилися, що запустили керовану термоядерну реакцію ще в 2022 році, але тепер не можуть її повторити, хоча й роблять все так само. А дизель-генератор під кожною кав'ярнею - то вже наша реальність, а не дизель-панк, і ловкі зелені чиновники вже навіть збираються їх штрафувати за шум в громадських місцях. Штрафувати й стригти гуся - це єдине, що вони вміють. В тому ж 2022 в Одесі вони судили власника генератора, який після обстрілів давав людям заряджати смартфони за гроші на солярку: він, мовляв, незаконно постачав електроенергію. Роби добро і тікай. Зараз вони судять сумчанина, який у лютому 2022 підривав мости на Тростянець вибухівкою власного виготовлення. Братику, що ж ти жив не в Чонгарі?

Тим часом із півтора десятка газопоршневих станцій по 600 КВт, які передав Україні USAID пів року тому для роззосередження генерації, встановили лише одну, в Житомирі. На ЗЕуряд і наступників Мустафи Наєма нам сподіватися абсолютно нічого. Хіба що мера Житомира зроблять міністром енергетики. Так, єдина надія, схоже, була на мерів. Але їх усіх зелені прищемили в порядку боротьби за диктатуру.

Тож краще подумаймо про другий варіант - згадати, як жити в урбаністичних джунглях без електрики. Це не так важко, в Києві підказки розкидані на кожному кроці. Наприклад, вулиця Старонаводницька названа так, бо по ній на Печерськ водовози возили воду з Дніпра. В діжках на возах. На крутіших узвозах вона виливалася з діжок. Водовози заїжджали у двори й горлали: "Водичка-водичка!". Й продавали її на відро. До речі - фонтани з пеліканами посеред двору, це теж не про відпочинок, а про воду.

Перший відомий нам водогін на Подолі був зведений 1749 року і прикрашений фонтаном "Самсон", на якому біблійний зарізяка зображений нормальним київським засохлим геракелом, який не рве леву пащеку, а швидше тримає на прийомі у ветеринара. Це якийсь домашній левик, давньоруський. Існувало повір'я, що той, хто вип'є чаю на самсонівській водичці, стане киянином. І одразу почине пропускати пішоходів на переході - саме так можна відрізнити киянина від донецького чи харківського водія, які б не були номери. Тут нам навіть відновлювати нічого не треба, фонтан діє досі, хоча цівка вже тоненька, треба розсвердлити крантик. На жаль, збудовані Сан Саничем (Омельченком, ред) бювети в усіх районах, як виявилося, мають електронасоси і без живлення не працюють. Санич передбачав, що труби водогонів проіржавіють на решето, але на електрику не думав навіть він.

Туалети, до речі, в цукровому Києві Терещенків і Галаганів, який зацілів між Великою Васильківською і Антоновича, були у дворі. В часи мого дитинства, щоб відвадити сторонніх відвідувачів від цих сортирів, двірники аршинними літерами писали в підворотнях "ТУАЛЕТА НЕТ", але їм ніхто не вірив. І ніхто не питав код вбиральні в Макдональдсі. Бо жодного МакДональдса ще не було. Окрім водовозів, нам знадобляться такі сортири в кожному дворі, але тут теж не варто сподіватися на Шмигаля, це по силах кожному ОСББ. До речі, в Чернігові під час облоги люди швидко зорієнтувалися, що до чого, і вже на другий тиждень повикопували вигрібні ями й збили дерев'яні будочки у дворах багатоквартирних будинків. Але мера Чернігова зелені вже з'їли, щоб не обмінювався досвідом. Але ж ми столиця, в нас навіть є музей туалету, маємо обрати якийсь типовий веспасіанівський проєкт з колонадою.

Кажуть, у Львові 1939 жінки червоних командирів ходили на базар по молоко з нічними вазами. Старожили можуть пояснити гіпстерам, як ними користувалися. Ще кажуть, вміст цих нічних ваз в ранньомодерному Парижі виливали просто з вікон на вулицю. Й саме тому мушкетери носили крислаті капелюхи, щоб за комір зненацька не потрапило. І в конаючих мономістах Донбасу, кажуть, теж дотримувалися цієї практики - викидали сміття й нечистоти з балконів. Справжні парижани. Але краще до мушкетерів не доводити.

Ще однією особливістю тих старих сецесійних будинків була їхня висота не більше чотирьох поверхів. Вже зараз неризикові жителі не користуються ліфтом, бо не хочуть сидіти замуровані демонами в темній кабіні до наступної електрики. Найкраще почуваються мешканці других поверхів - і у вікна жодне стерво з тротуару не загляда, й на 23 поверх пішки пиляти не треба.

У дохідних будинках Ханенків і Городецьких це називалося бельетаж і там жили багаті квартиранти - генерали, депутати, директори Нафтогазу. На ще так-сяк третьому поверсі - якісь бідні, та чесні телеграфісти й вусаті брандмайори з 14 дочками. На мансардах - ненадійні студенти, дрібні чиновники, що програлися в преферанс, богема й інша молода наволоч. А на першому поверсі, часто в напівпідвалах - пролетарі, фармазони й голота. Саме так, по поверхах, до речі, оформлена п'єса Миколи Куліша "Маклена Ґраса". Я вже бачив його "Так загинув Гуска" в "Театрі на Колесі" на Андріївському узвозі. І це буде ще один наслідок "повернення у стімпанк" - будуть театри, а не кіно й Нетфлікси. Хоча, навіть ще з електрикою, в нас вже важче дістати квиток у театр на Уривського, ніж в кіно на Саніна.

Не пролетарі й не люмпени, чесні міщани в Києві мали власні будиночки, як ось Шевченко на Пріорці чи на Козиному Болоті. Отож, нам всім треба вишикуватися, розрахуватися на багачів, брандмайорів і студентів, і розселитися не вище четвертого поверху, як колись. Поки що прогнозую, що ринок найманого житла належним чином відреагує й здаватиме квартири других поверхів за більші гроші, для поважних людей. А за пентхаузи на 23 поверсі ще й доплачуватимуть.

Ми повернемось до друкованої преси, яку продаватимуть голосисті хлопці-газетники вранці та ввечері. Новинарі згадають, що таке редакційна нарада і верстка. Хто такий метранпаж. Що є дедлайни, після яких вже нікому нічого не треба. Відсутність копіпасту й інтернету примусить журналістів знову писати матеріали самим, заглядаючи до словників, щоб взнати "апеляція" чи "епіляція". Тільки мені не доведеться перелаштовуватися, я й так пишу колонки для останнього паперового часопису країни. Шукаю стрічку для друкарських машинок, щоб бути готовим до великого незламного блекауту остаточно.

Правда ж, вже інакше виглядає маячня когось із техногенних зелених міністрів про повну відміну паперових грошей в Україні? З'їж свій смартфон, животноє. Знову зросте вартість домашніх бібліотек. Не поспішайте викидати з них навіть толстоєвських й булгаріних. Вони гарно горітимуть у буржуйках. Не Олеся ж Гончара й Кокотюху палити. До речі, буржуйкобудування в Україні здійснило такий ривок (я сам бачив ролики в Ютубі), що одночасно можна смажити мітболи й опалювати велюром ресторани. Всі знахідки теплотехніки і конвекції в одній пічці. Вона вже не буржуйка, а аристократка.

Мій кошмар 90-х років - мемуари Віктора Шкловського про зимовий Петроград 1918 року, коли вимерзали цілі будинки, люди переселялися на кухню з буржуйкою і методично починали палити свої бібліотеки, потім меблі, потім паркет. А потім переселялися в сусідню порожню квартиру й починали все спочатку. Це було засічне господарювання. Шокував тепер вже підтверджений життям спогад про російську військову частину, яка перший рік зимувала на першому поверсі двоповерхового особняка, все спалила, на другу зиму переселилася на другий поверх і стала засирати перший через дірки у стелі. Оці морозно-лайняні мемуари Шкловського були моїм жахом. Не докотилися ще до такого? Значить нічого скиглити. Ще нормально справляємось. Виявилось, що йшлося не про різні часи, а про різні народи. Українці завжди справляються.

До речі, в отих напівпідвалах київських дохідних домів було ще дещо. Наприклад, льодники. В готелі Прем'єр Палас (він і тоді вже так називався) замість підземного паркінгу був льодник. Бо ж холодильників теж не було. На ньому зберігали пляшки шампанського й м'ясо та рибу для ресторану. В інших будинках в цих же перших поверхах на задньому дворі були конюшні й каретні, деякі київські колекціонери досі фотографують в проїздах чавунні або гранітні стовпчики, поставлені, щоб карети не чіплялися за кути. Очевидно, право тримати тут коней і карету мав отой єдиний пожилець із бельетажу. "Мама любить скорость". А в деяких будинках, особливо просунутих, в отих напівпідвалах були молочні ферми: тримали кілька корів і одразу розносили молоко під двері усім мешканцям. Ну, в'юнкий виноград знизу на всю стіну - з цієї ж серії. Доставка на балкон.

Наші люди вже допетрали, до чого йде: цього літа всі знову все закатують, ні на яке "кинь кабачка у морозилку, взимку з'їси" вже ніхто не сподівається. Тож треба відвикати від морозилок і холодильників. Треба всім порядним сім'ям заводити кухарку. Вона вставатиме рано, йтиме на Бессарабку, купуватиме яйця та живу курку чи гуску НА ОДИН ДЕНЬ. Підніматиметься чорними сходами з дверима одразу на кухню, різатиме, скубатиме й патратиме птицю, варитиме бульйон і печеню, і варення з шовковиці весь день, і спатиме на топчанчику тут же на кухні. Для відпочинку вишиватиме сорочки й співатиме пісню про Галю.

А, ще й топитиме грубку взимку. Мене колись дуже вразив цими грубками Ульяненко в "Зимовій повісті". Він писав про майбутнє, над головами його героїв ревли реактивні винищувачі. А тут ці грубки. Просто він бачив суть речей і до чого йде ще в 1990-ті. Я знаю київські будинки, де досі кожна квартира має в дворі свій дров'яний сарай. Вони завузькі для гаражів і в них зберігають усілякий непотріб, на кшталт перших чавунних пральних машин минулого сторіччя, панцирних койок з шишечками й швейних машинок "Зінгер". Треба б, щоб дров'яні сарайчики звели і в усіх інших дворах на масивах коштом Кличка. І контрабандисти возитимуть ліс з Карпат не в Австрію, а на Позняки, так і буде. Обходитиме такий тип райончик і волатиме: "Дрівця-дрівця!". Для розваги кухарок у дворах треба вкопати лавочки, навпроти - столики для показового доміно сантехніків і двірників, і продаж сємочок всю ніч через кватирку в прохідному дворі. До речі, варення, яке зварить кухарка за сімейним рецептом, кияни потім продавали понаєхавшим з Брянська квартирантам, превалював мармелад. Ну і там де варення, там і наливка. А там, де грубка, там самогон і настоянка на горіхах з лікувальними цілями. А квартирантам нехай цілу ніч насвистує соловей.

Ясно, що все життя з супермаркетів повернеться на ринки, які азербайджанцям доведеться повернути нашим м'ясникам і птичницям, бо знову треба буде сало, а гранатовий смузі вже як вийде. Це важко, але треба буде звикнути до салатів без авокадо. До мого діда колись приходив італієць, який приїхав у гості до своєї української дружини, і просив дозволу нарвати бур'янів попід парканом. Виявилось - то рукола. А є ж іще росторопша. Нечуй-Левицький тримав у своєму особняку на вулиці Чикаленка (Нечуй би просльозився) цілу пасіку й качав липовий медок в самому центрі Києва, де тепер театр неруськой драми. І щодня ходив вулицею Володимирською в альтанку на Володимирській гірці, витріщався на Дніпро й пащекував з киянками.

Ще кажуть, на Володимирській гірці був звіздар, який за гроші давав подивитися в телескоп на пляж на Трухановому острові, і шарманщик з папугою, який витягав з капелюха щасливі білетики замість чеків Сільпо. Куди, до речі, за зеленої влади поділися всі наші вуличні музики? Гетьманцев залякав РРО? Чи ТЦК забрало до військових оркестрів? До речі, вже згаданий Булгаков утік від київського ТЦК аж в Батумі, де зустрів Бабеля і Паустовського. Ухилянти тікали тоді в мирну демократичну Грузію морем з Одеси, а не через Дунай і Тису. В 1990-х роках я думав, що цього разу пан Бог Україну пощадив. Пропетляли. Мирні тепер ми. Аж ні. Готуємось до блекауту. Повертаємось в сецесію.

Ви вже бачите, що наші предки непогано влаштувалися в Києві, попри відсутність електрики. Погано, що рецепти конфітюру й горілки за цей час втрачені, але це діло наживне.

Хотілось би спрогнозувати ще й появу в Києві велорікш - треба ж, щоб був хоч якийсь толк від нарізаних "Ледоколом Бахматовим" велодоріжок по всьому місту, якими зараз їздять тільки поодинокі кур'єри "Глово", поки машини гудуть в заторах, але то я вже, мабуть, багато хочу. Головне, що електросамокати, які все одно чомусь їздять не велодоріжками, а по тротуарах, зникнуть як клас.

Оригінал