Микола Коханівський загинув. Честь Герою
Комбат батальйону ОУН Микола Коханівський воював із 2014 року. У 2022 - брав участь у боях за Київ та Ірпінь. Загинув напередодні біля Вовчанська на Харківському напрямку
Заходжу у придорожній ресторанчик, і раптом зауважую, що я надто веселий - радію майбутній смаженій картоплі, в той час, як їду з одного місця загибелі побратимів у інше. І буквально за кілька хвилин прилітає чорна-пречорна звістка. Загинув Микола Коханівський.
Ще дивнішим є цей збіг, бо саме цей придорожній заклад у мене асоціюється з ним. По-перше, їздив воювати разом з Миколою, під його командуванням, у Піски під Донецьк, і щоразу обідав тут. По-друге, сам він розказував, як у 14-му році вирвався з контрольованого росіянами Донецька через усі блокпости, і приїхав сюди, і дозволив собі врешті випити горілки - чого він не робив ніколи на моїй пам'яті.
З Миколою я завжди спілкувався коротко. Бо ми з півслова розуміли одне одного. Я відчував його як свого рідного - десь на рівні дядька, брата батьків. І реально, за цих 17 років знайомства з ним ми прожили разом кілька життів, оминули разом десяток смертей - так, що Микола Коханівський є частиною мене, тепер уже - на жаль, лише уявною.
Микола був фізичним втіленням української народної стихії. В його очах я бачив віковічний біль. Біль народу-паралітика, біль його живого серця - котре бачить свою мету, свою мрію, бажає її палко, але інертність, слабкість тіла не дає цієї мети торкнутися.
Він рухав спаралізоване тіло нашого народу, та ще й добре рухав, з силою криголама
Він рухав спаралізоване тіло нашого народу, та ще й добре рухав, з силою криголама! Хто спостерігав, за ним, той бачив: коло нього завжди було багато слабких людей - старих, хворих, і просто ще юних і недосвідчених - які від нього заряджалися силою, і становили загрозу ворогам.
На початку повномасштабки він сформував добровольчий підрозділ, їхню частину я завів для оборони стратегічного місця - дамби між Ірпенем і Київським морем, котра, власне, і порятувала Київ. Потім Коханівського за наклепами ворогів не полюбила влада, підрозділ розвалили, і він змушений був (не міг не воювати!) піти простим піхотинцем у 125 бригаду під Харків. Коли він був там, я з ним періодично зідзвонювався - він розказував про стан справ перед наступом ворога.
І от знайшов останню свою битву. Колись у Пісках він казав мені: молю Бога, якщо прилетить, то щоб одразу, аби не стати калікою або мучитися. Сподіваюся, що хоч цю молитву почули нагорі. Царство Небесне Миколі, а ми тут, за моїми відчуттями, лишилися сиротами.
P.S. Як-небудь ще буду писати про Миколу, бо пам'ять про його славні діла має бути вже зараз, а не колись.
