Суди і кривосуддя. Чому закрили "справу Майдану"

Хто відповість за убивство героїв Небесної сотні? Як виявилося, відповідати нікому. Мало того, українці ще й платитимуть пенсії ексберкутівцям

Наприкінці травня в Україні сталася знакова подія - у найгіршому сенсі. Шевченківський суд Києва закрив усі справи по розгону Євромайдану 30 листопада і 1 грудня 2013 року - бо сплив термін давності.

Оскільки мирний протест громадян України визнаний державотворчим процесом, то, відповідно, усі, хто протистояв майданівцям, усі організатори та учасники антимайданів - це, за замовчуванням, антиукраїнці. Тобто, вони виступали проти нашої держави, проти її права йти власним шляхом, не озираючись на Росію. Відповідно, вони були і є сепаратистими, замаскованими і явними державними злочинцями. Всі. І всі вони, відповідно до Закону, мали бути покараними.

Шевченківський суд десять років розглядав справи тільки організаторів розгону та побиття мирних протестувальників. У справі було 170 постраждалих, а судити мали - кількох. У причетності до побиття протестувальників під час розгону обвинувачували: колишнього керівника управління громадської безпеки ГУ МВС Києва Олега Мариненка, двох ексзаступників командира полку київського "Беркуту" Андрія Дидюка та Миколу Тягнирядна, а також в.о. командира 4 роти київського "Беркуту" та командира 3 роти київського "Беркуту" Юрія Шевченка та Євгена Антонова.

Шевченківський суд уже не вперше ухвалює рішення, які складно назвати справедливими. Ось і цього разу народ обурився і зробив висновки, що у нас справедливості не було і не буде, що судами заправляють люди, які орієнтуються не на власну державу, не на Закон, а мають якісь інші інтереси. Адже за десять років можна було покарати людей, вина яких доведена. Та весь цей час справа затягувалася, засідання неодноразово відкладалися.

Чому? Бо що учасники Майдану, тобто постраждалі, майже всі просто з Майдану у 2014 році пішли на фронт. Багатьох уже немає серед живих. Звісно, вони не могли приїжджати на засідання усі 170, могли бути тільки їхні представники. А обвинувачувані, за винятком тих, хто втік у Росію, сиділи собі в комфорті столиці і мали купу грошей, щоб платити адвокатам, які їх захищали та "відмазували", затягуючи час, переносячи засідання і т.д., і т.п.

На боці постраждалих перебували всі свідомі українці, усі учасники тих революційних подій, мільйони людей, які виходили не тільки на київський Майдан, але і на мітинги протесту по всій Україні. Та що там говорити - усі Збройні Сили України перебували на боці постраждалих. Та виявилося, що для суду однаковісінько, на чийому боці мільйони людей. У принципі, так воно і має бути, так і є у цивілізованих країнах. Але натомість важливо, на чийому боці Справедливість і Правда. Шевченківський суд зняв усі звинувачення із винних та звільнив з-під арешту їхнє майно. Тепер ці люди претендуватимуть на високі пенсії та державні пільги. І, я впевнений, отримають їх. Якщо, звісно, житимуть в Україні.

Після цього рішення рівень довіри до судів в Україні вчергове впав до мінімальної позначки. Люди побачили, що бути українцем в Україні небезпечно. Це означає бути незахищеними перед судовими інстанціями, які сповідують не українські, а "совєцькі" цінності. Чому "совєцькі"? Та тому, що вони за всі роки незалежності нашої держави не засудили жодного КДБіста, жодного компартійного лідера, жодного промосковського громадського діяча, пропагандиста чи артиста, які сповідували і проповідували ідеї "старшого брата", "какая разніца" і "рускава міра".

Будемо не просто чекати, але і продовжувати боротися за те, щоб у нашій державі якнайшвидше настали часи, коли поняття "суд" і "правосуддя" стануть синонімами, коли українські суди захищатимуть українців, а не ворогів нації та держави. Вже скоро!