Кінець ілюзій всемогутності Росії

Десятиліттями світ з острахом дивився на величну імперію з найсильнішою армією та зброєю. І лише вторгнення в Україну показало: Росія - держава-фейк

Пам'ятаєте Чарівника Смарагдового міста? Великого та Страшного? Коли я ставлю риторичне питання, звернене до російського керівництва: навіщо все це було затіяно? - то, загалом, відповіді не чекаю. Але вищезгаданого персонажа мудрої казки про репутацію та її значення згадую регулярно.

Жила-була країна, яка претендувала на геополітичне лідерство. Ця країна мала другу за силою і чисельністю армію світу. Ця країна випускала такі круті озброєння, що від одних роликів з приводу їхніх ТТХ усіх кидало в холодний піт.

На складах цієї країни лежали десятки мільйонів снарядів, у сховищах, блискучі від мастила, стояли десятки тисяч танків і БТР, в ангарах прогрівали двигуни тисячі літаків... До Києва цієї армії було три дні шляху, до Берліна - тиждень, а до Лісабона трохи більше місяця.

Країна, що мала таку небувалу силу, текла молоком і медом, сочилася нафтою і газом, випорожнювалася діамантами і хутром, і могла в збоченій формі викохати будь-кого, хто на неї косо подивився. Так було написано в казці, і Гудвіну з пітерського підворіття всі вірили.

А потім почалася реальність. Зелені окуляри розбили, дорога до Києва виявилася зовсім не з жовтої цегли, і трохи довша, ніж думали. Ракети з роликів летіли трохи не так. Могутні кораблі тонули за повної відсутності кораблів супротивника. Літаки горіли навіть яскравіше, ніж танки та БТР. Солдати другої армії світу гнили у посадках, та й другою армією світу це вже ніхто не називав.

Стіл, за яким вирішують геополітичні питання, виявився недосяжним. Натомість ордер МКС став реальністю, нові санкції траплялися частіше, ніж секс із Мізуліною та Кабаєвою. Загалом, бувальщина виявилася дуже сумною. Значно гіршою за привабливу ​​казку про суперкраїну, суперармію та суперпрезидента на чолі. І впевненість, що без Гудвіна та його газів усі замерзнуть, помруть і приповзуть на колінах просити змилуватись, теж виявилася плодом фантазії. Обійшлися. А ось ринки та можливості канули в лету. Безслідно. Назавжди.

Як і легенди про могутність, непереможність та значущість. І скільки не гундось у рупор за перегородкою, а казка скінчилася і на Гудвіна всі поклали те, що в пристойному товаристві зі штанів не дістають. Усього світу. На плечі.

Коли я запитую, навіщо все це було потрібно, я розумію, що не отримаю відповідей. Їх немає. Не станься того, що сталося, Гудвін продовжував би тримати світ в ілюзії про власну могутність. А світ продовжував би дивитися на все через зелені чарівні окуляри.

Але казка тому й казка, що рано чи пізно закінчується. І стає видно, що ніякого Смарагдового міста немає, могутності немає, замість населення - обдурені мавпи, репутації немає, шансів все виправити немає... Залишається воювати вічно, до кінця. Але не до переможного. До безславного.

Оригінал