Країна залита бензином, а ми граємось із сірниками

У нашій ситуації в разі помилки про неї просто не буде кому розповісти

Перше. Не вдасться збудувати інститут репутації в країні, якщо в це правило ми закладаємо винятки. Медіа – це теж влада (над чужою репутацією як мінімум), і ми маємо не лише права. Вибачення – це прерогатива сильних. Відповідальність – це прерогатива дорослих. І якщо систему все ж таки характеризує не помилка, а реакція на неї, то поки що "Х'юстон, у нас проблеми".

Друге. Країна травмована війною. Ми й раніше не були суспільством складних рішень, а тепер тим паче. Люди хочуть крові, і що далі вони від фронту – то легше спровокувати полювання на відьом. Коли країна рясно полита бензином – гратися краще вогнегасником, а не сірниками.

Третє. Диявол починається з піни на губах ангела. Іноді трапляється ситуація, коли особистий мотив починає зливатися із громадським. Буває, що його замінює. Але якщо ти борешся лише за те, щоб не програти, то не називай це боротьбою за спільну справу.

Четверте. В одному із фантастичних романів пілотам літаків заборонялося грати у симулятори. Тому що симулятор дарував ілюзію, ніби будь-яку помилку можна переграти.

Так ось. Ми граємо на максимальній складності, без можливості збереження та з неймовірною ціною помилки. Але часом виникає відчуття, що по сусідству люди розбирають бойові снаряди на брухт. "Тридцять років так робимо, і нічого".

У нашій ситуації у разі помилки про неї просто не буде кому розповісти.

Оригінал