Дохлий Путін і різдвяний Арестович. Що не так з нашим маскультом

Ми заслуговуємо на створення потужної культури, але її не буде, якщо кількість спекулятивних творів стане занадто великою

Незабаром на нас чекає новий кінохіт – "Похорон Путіна". І навряд любителям ексцентричної сатири варто потирати руки та очікувати чогось на кшталт "Смерті Сталіна" Армандо Яннуччі. Бо російського диктатора проводжатимуть в останню путь творці "Скаженого весілля", "Останнього москаля" та "Великих Вуйків", – пише Лєна Чиченіна для "Детектор медіа".

Покарання, звісно, недостатнє, але таки дошкульне. Автори щоразу мають успіх у своєї доволі великої аудиторії, решта ж людей, випадково переглядаючи трейлери чи уривки, закочують очі або гидливо кривляться. Усі ці проєкти (а їх справді можна звалити докупи через однотипність) називають водночас смішними, життєвими, ідіотськими та малоросійськими. Нічого дивного, це просто український телевізійний гумор, іншого чекати, схоже, не доводиться.

Продюсер і актор Юрій Горбунов постійно повторює: успіх цих фільмів і серіалів у тому, що глядачі бачать самих себе, дійство на екрані максимально збігається з їхнім життям і тому одразу виникає симпатія як до персонажів, так і до самих творів. Із цим важко сперечатися, бо касові збори й рейтинги говорять самі за себе. Те, що одні називають расизмом, шовінізмом та навіть чимось антиукраїнським, творці подають як іронію й самоіронію.

Тому і не дивно, що бюджет на "Похорон Путіна" продюсери хочуть назбирати з пожертв – це реалістична ідея. Головний герой майбутнього фільму – чоловік, до якого приходять колядники й цілий вечір співають пісень штибу "Путін подихає, щастя наступає". Бо це комедія-караоке. Героя цього грає Олексій Арестович, і він, здається, дуже ризиковий чоловік, бо встановив генератор не на відкритому повітрі, а в комірчині будинку. Можливо, це сценарна задумка і героїв у якийсь момент знудить від чадного газу.

Літературно-кіношні експерименти на тему війни почалися ще влітку, як, власне, і музичні. Але якщо справді хорошу пісню можна написати відносно швидко, то художні фільми і книжки потребують значно довшого шляху через пошук ідеї, форми, сюжету, характерів і час, необхідний на створення. Видавці твердять, що ледь не відразу після початку великої війни отримували про неї тексти. Відповідної якості, звісно. "Клуб сімейного дозвілля" наважився оголосити, що видаватиме книжку "Буча. Історія одного полону" Дарини Гнатко. Колотнеча, яка здійнялася у соцмережах, змусила видавців передумати.

Схожа історія трапилася з фільмом "Буча", тизер якого з'явився кілька місяців тому і наробив багато галасу. Автори до цього знімали не завжди хорошої якості комедії і знайшли в собі сміливість узятися за тему, якої ще побоюються торкатися і більш талановиті люди. Бо просто не розуміють, як це зробити глибоко, майстерно, а головне – етично. Вже за тизером можна припустити, що на нас чекає неймовірний треш. Хто саме фінансує стрічку, автори не кажуть: мовляв, просто небайдужі іноземці.

Питання: які саме наслідки може мати така спекуляція на патріотизмі та війні? Хтось каже, що це абсолютно нормальне явище. І в цьому є сенс: багато людей потребують саме такого контенту, навіть суто для терапевтичного ефекту. А якщо чекати, що вся культура буде якщо не високою, то бодай якісною, то далеко ми не заїдемо. Повинно бути все, зокрема і дурниці, які явно не переживуть часу і успішно забудуться вже максимум за рік. При цьому варто критикувати справді талановитих митців, аби вони не розслаблялися і не знижували планку, йдучи за бажаннями невибагливої публіки та переглядами. Усе ж ми заслуговуємо на створення потужної культури. А її в нас не буде, якщо кількість бездарних та спекулятивних творів стане занадто великою. І тут проблема виходить далеко за межі просто естетично-інтелектуальної.

Наведу приклад із кіновиробництва. Після Революції гідності державна політика всіляко прагнула збільшити кількість патріотичних стрічок. Виробники, розуміючи тенденцію, почали готувати на пітчинги те, що за самою темою дасть їм більше шансів на перемогу й фінансування. В ідеалі це мали бути стрічки про історичні події та постаті. Безумовно, ідеї зняти щось таке з'являлися і в людей, які щиро хотіли про це знімати і підходили до справи з максимальним інтересом та відповідальністю. І ще – з талантом. Утім не бракувало й прагматиків, які просто хотіли отримати свої 10, 20 чи навіть 30 мільйонів гривень. Їм не була цікава історія України, конкретні події чи люди, а тому вони регулярно родили криве дитя.

І ось що ми маємо в результаті. Недовіра глядачів до українського кіно. Досі. Особливо до байопіків чи історичних драм. Нівелювання визначних людей і подій, які надовго лишаться без доступу до кіно – навряд найближчі років десять держава виділить гроші на фінансування стрічки про Василя Стуса чи бій під Крутами, бо ж було вже.

Формування самого поняття патріотичного мистецтва як чогось незугарного, примітивного і старомодного. Девальвація самої української ідентичності, бо ми навіть не могли пристойно почати цей процес: культура, яка повинна зацікавлювати нас самими собою, давати поживу для саморефлексії, самоаналізу, самовивчення, траплялась далеко не за кожним рогом.

Буде прикро, якщо образ великої війни в маскульті створять люди, які женуться за швидкою популярністю чи бюджетним фінансуванням. І яким буде начхати на об'ємні, нетривіальні, амбітні історії. Що ж до поняття "патріотичності" у культурі, то можна довго сперечатися, що саме це слово значить. Але багато років тому внаслідок чергових срачів у соцмережах з'явилася дуже проста формула: патріотичне кіно – це хороше кіно. Краще і не скажеш.

Оригінал