Українські націоналісти завжди мали рацію щодо Росії

Ми думали, що часи змінилися, і заклик "не довіряти росіянами" застарів. Але ні

Книга Тараса Кузьо "Російський націоналізм та російсько-українська війна" отримала нагороду Літературного фонду імені Петерсона у канадському Торонто. Тут представлена промова професора з цього приводу.

Понад чотири десятиліття тому я опублікував свою першу академічну статтю "Російська ідея – факти та вигадка" у маловідомому британському журналі The Ukrainian Review, який видає "Асоціація українців у Британії".

Стаття стосувалася імперіалістичного та шовіністичного ставлення Росії до України – предметної галузі, про яку мені багато розповідав мій батько-націоналіст, і якою я зацікавився ще як студент університету. Приблизно в той же час я купив дві старі книги Олександра Волконського 1920 року, і князя Сергія Оболенського 1940 року – двох білоемігрантів із антикварної книжкової крамниці. Це були типові для білоемігрантів роботи щодо заперечення існування України та українців.

Потім я забув про статтю, а дві книги оселилися в моїй бібліотеці. 1980-і та 1990-ті були оптимістичними часами як для відносин України з поляками, так і для пострадянського російського лібералізму. У Польщі до влади прийшов рух "Солідарність", СРСР зазнав поразки в Афганістані, розпалася радянська імперія. Хоч і хитаючись на ногах, Борис Єльцин прийшов до влади в РФ і сповістив про демократичну Росію.

Це вселило в мене та багатьох інших оптимізм – часи змінилися. Вони підтвердили наші погляди, що націоналізм покоління мого батька, на якому ми виросли в українській громаді, в "Спілці української молоді" СУМ, на демонстраціях та голодуванні біля радянського посольства в Лондоні. Все це застаріло. Вступивши до університету, ми стали ще більш неслухняними та переконаними, що хоча націоналізм наших батьків був адекватною відповіддю польським, радянським, російським та нацистським загарбникам, тепер ми живемо в іншому світі.

Наші самовпевнені спроби переконати батьків у їхній неправоті суперечили їх переконанню, що глибоко вкоренилося, "не довіряти росіянам" і залишалися постійним джерелом тертя. Ми сміялися з того, що коли наші батьки та їхні родичі збиралися, вони могли говорити тільки про "москалів". Наші заяви, що "часи змінилися", вони відкидали зі словами "зачекайте, і побачите!".

Ситуація почала змінюватися після приходу до влади в 2000 році Володимира Путіна. Наші підозри посилилися, оскільки багато хто з нас пам'ятав, що радянський КДБ був особливо жорстоким щодо українських дисидентів аж до середини 1980-х. КДБ, наступник НКВС Йосипа Сталіна, був російською імперською націоналістичною та шовіністичною організацією.

У 2000-х я почав уловлювати сигнали, що Росія змінюється в гіршу сторону. Я опинився між батьками, які продовжують твердо відстоювати свою думку про російський імперський націоналізм, який укоренився в росіянах, і більшістю дослідників Росії в академічному світі, які применшували чи прямо заперечували існування націоналізму в РФ.

У Росії проходили реабілітацію білоемігранти, такі як Волконський та Оболенський. Процес очолював та контролював сам Путін. Рештки білоемігрантських письменників та генералів перепоховали в Росії. Їхні книги перевидавали великими тиражами і поширювали в армії, розвідці, школах, університетах, ЗМІ, серед центральної та регіональної еліт. Твори білоемігрантів впливали на повсякденну дегуманізацію України та українців, навіть в українських масмедіа.

Я пошукав свою статтю, про яку забув, та дві білоемігрантські книги. Зрозумів, що писав про це ще у 1981 році, але потім відклав тему убік, вважаючи, що настала нова ера. Все більше здавалося, що я та багато інших помилялися.

Наші сумніви щодо наступу нової ери вирвалися назовні на початку 2014 року, коли Росія вторглася в Криму та анексувала його, а також розпочала військове вторгнення на схід України. Давня усмішка на обличчі мого батька тепер перетворилася на посмішку. Будучи дипломатом, він цього не зробив, але впевнений, що вмирав від бажання сказати мені: "Я ж тобі казав!" Зрештою, я набрався сміливості, щоб підійти до батька і сказати: "Пробач! Щодо росіян ви весь час мали рацію!".

Дивлячись на академічну спільноту, я виявив набагато менше готовності визнати, що вони неправильно зрозуміли відсутність націоналізму в путінській Росії. Багато західних істориків Росії підтримали анексію Криму, вважаючи, що півострів "завжди був російським". Тим часом, деякі західні політологи звинувачували НАТО і США в кризі 2014 року і розповсюджували кремлівську пропаганду про прихід до влади "націоналістичних" революціонерів в результаті Євромайдану, які розв'язали "громадянську війну" проти російськомовних.

Цей жахливий аналіз поглибився після ухвалення навесні 2015 року законів про декомунізацію, який засудили 70 вчених. Здебільшого, на Заході. Майже ніхто з них ніколи не читав чотири досить складних законів. Понад три роки Анна Олійник і я наполягали в розмовах із редактором Europe-Asia Studies, щоб опублікувати докладний аналіз законів про декомунізацію, який показав, що вся критика у відкритих листах була недоречною.

Початок пандемії навесні 2020 року закрив можливості для подорожей і практично всього іншого. Я поставив своє завдання написати книгу про те, як західні дослідники Росії помилялися щодо Росії і не змінили своїх підходів ні після розпаду СРСР у 1991 році, ні напередодні вторгнення 2022 року, у відповідь на події 2014 року.

Минули роки, перш ніж західні вчені почали обговорювати необхідність зміни своїх підходів щодо російських досліджень. Це трапилося лише після вторгнення Росії в Україну минулого року.

Пандемія дала мені можливість повернутися після сорокарічної перерви до своїх роздумів. "Російська шовіністична ідея" відродилася за Путіна, об'єднавши заперечення України та українців білоемігрантами, радянський культ "Великої вітчизняної війни" та пропагандистські викриття про українських "нацистів".

У серпні 2021 року, на 30-ті роковини незалежності України, я поїхав до цієї країни з прахом батька, щоб виконати його останню волю – "бути похованим у рідному місті Самбір", що на Львівщині. Я й не підозрював, що через сім місяців Росія вторгнеться в Україну – країну, де тепер похований мій батько.

Час вирішує все. Наприкінці січня 2022 року побачила світ моя книга "Російський націоналізм і російсько-українська війна". За три тижні до вторгнення Росії в Україну. Політики, журналісти та вчені були шоковані, що таке могло статися у Європі ХХІ століття.

Під час вторгнення, напевно, не існувало інших книг, які б так пояснювали путінську одержимість Україною та шовіністичні передумови заперечення існування українського народу, що лежать в основі російського вторгнення. Історичні міфи ХІХ століття і фашизм ХХ століття підживлюють жорстоку війну Росії у ХХІ столітті в Європі.

Покоління українських націоналістів мого батька ніколи не сприймалося всерйоз західними політиками, журналістами та особливо вченими. Їм і молоде покоління, зокрема я, говорили, що їхні націоналістичні погляди та ставлення до росіян застаріли. Ми були неправі. Вони праві. Вторгнення Росії в Україну, геноцидна війна Кремля, щоб знищити Україну, українську культуру та мову, насильницьке перетворення українців на малоросів та численні військові злочини показують, наскільки націоналістичне покоління мого батька завжди дивилося правильно на росіян.

Українське націоналістичне покоління мого батька, яке надихнуло мене на мою першу наукову роботу понад 40 років тому, надихнуло мене на перегляд ідей про шовіністичні погляди росіян на українців, перегляд думок про російський націоналізм, і про російсько-українську війну.

Я хотів би закінчити вибаченням перед українським націоналістичним поколінням мого батька за те, що вони завжди мали рацію щодо Росії.

Спеціально для Gazeta.ua