Нарешті є ті, хто здатен копняками загнати нас у цивілізований світ

І це — ми самі, бо зробили разом вже стільки всього, що годі й зупинятися

Знаєте, що мене сильно надихає? Думка про те, скільки людей зараз так чи інакше залучені до волонтерства, різного виду громадської діяльності чи іншої допомоги Україні та українцям. Таке відчуття єднання і майже всесильності було на Майдані. Зараз — те саме, тільки на декілька порядків сильніше. Ну просто всі збирають і скидають гроші, закуповують дрони і броніки, розвозять їжу, рятують тваринок (до речі, чомусь саме від цього аспекту нашої людяності кожен раз на очах сльози) і чого тільки ще не роблять для перемоги.

Це неминуче призводить до двох речей.

Перша — зростання відчуття увласнення (ownership) країни в людей через інвестованість у неї. Грубо кажучи, зараз набагато менше людей схильні думати "ну, а я тут до чого?" чи "нехай син ...-енка робить", ніж до війни. Бо інакше ніяк, ніж брати цю спільну справу (res publica) у свої руки.

Друга — це зростання міжособистісної довіри, виникнення нових мереж і взаємопроникнення старих. Зараз така кількість людей перезнайомилися, наїлися разом солі й зробили стільки чудових речей, що ми набагато більш схильні будемо спільно робити важливі речі в масштабах країни і після війни.

До чого це я все?

Й те, й інше принципово важливе для виникнення громадських рухів, ініціатив і організацій, а відтак — остаточної модернізації країни.

Успішних реформ, які народилися і були впроваджені не ззовні, рівно по одній на кожен уряд. У попередньому — децентралізація, у цьому — цифровізація. Все решта або цілком, або бодай частково було напрацьовано, пролобійовано і проконтрольовано зовнішніми командами, як правило — громадськими організаціями.

Ну не мають поки наші інституції достатньої спроможності аналізувати і виробляти державні політики, а політична система — продукувати достатньо ціннісних і спроможних лідерів, щоб вони їх просували.

Поки що підставити плече державі і побудувати це все (в чому, власне, великою мірою і полягають реформи), так само як зараз забезпечити армію чи нагодувати котиків, — задача активних громадян.

В 2014 році частина людей так і зробила. Але тоді нас було замало. Тепер, вірю, є достатньо українців, які здатні любов'ю до батьківщини, завзятістю і копняковою демократією таки загнати нас нарешті в цивілізований світ. Достатньо лише належно організуватися.

Так що шановні волонтери і інші соціально активні громадяни! Якщо ви бачите, де держава не вигрібає, а особливо — як можна це змінити, але ще не задумали створити громадську організацію, замисліться над цим прямо зараз.

It can make all the difference.

Оригінал