У нас є лише один спосіб захиститися від росіян у майбутньому

Маємо стати наскільки сильними, щоб нападати на нас було банально страшно

Давайте поговоримо одну визначальною для нашого успіху річ — про модернізацію.

Вже не раз було сказано, що до яких кордонів ми б не відігнали ворога в найближчі місяці, остаточна перемога можлива лише в результаті успішної трансформації України.

Злам свідомості у нашого сусіда станеться в кожному разі не завтра, а значить, він буде намагатися атакувати знову. Відповідно, єдиний спосіб захиститися — стати наскільки сильними, щоб нападати на нас було банально страшно. А у випадку малоімовірного нападу на ворога чекала б неминуча поразка. Це своєю чергою означає — максимально сильна економіка, верховенство права і далі за текстом.

І тут у нас є як великі можливості, так і великі виклики.

Найбільшим викликом традиційно є небажання влади (чи, принаймні, її значної частини) робити зміни (незалежно від мотивів — специфічної ієрархії цінностей, нерозуміння сутності чи важливості чи просто відвертого саботажу). Відповідні тенденції ми вже бачимо і в кадровій політиці, і в економічній, і в підходах до відбудови.

Дві величезні можливості, які можуть допомогти цей ризик подолати — це плани відбудови від міжнародних партнерів (різноманітні варіації "плану Маршала") і інтеграція з ЄС.

Один трек фактично передбачає гроші на відновлення в обмін на реформи. Принаймні, така пропозиція вже пролунала від ЄС. І навряд чи цей принцип буде змінений — якою б не була остаточна конфігурація і хто б не виступив бенефіціаром, сотні мільярдів чи навіть трильйони ніхто не віддасть слабким і корумпованим інституціям.

Процес вступу до ЄС взагалі й полягає як такий у здійсненні реформ, які наближають країну до європейських стандартів. Саме тому зараз для нас критично важливо отримати статус кандидата в члени ЄС і отримати дату початку перемовин про вступ. І хоча там зараз далеко не все просто, шанси на це чималі.

І ось тут найцікавіше.

Уявімо, ми отримуємо всі які потрібно статуси і підписуємо плани відбудови, які передбачають 1001 реформу, буквально все, про що ми мріяли — від закону про референдум до побудови велодоріжок, від сортування сміття до впровадження справжнього суду присяжних.

Хто розроблятиме і впроваджуватиме ці реформи? І хто слідкуватиме за їх належним втіленням? Я, наприклад, не можу пригадати жодної успішної реформи починаючи з 2014 року, за якою не стояли б одна чи кілька потужних громадських організацій чи рухів.

Так уже склалося історично, що саме в побудові чесних і спроможних інституцій переважно полягають українські реформи. А поки вони не побудовані, розробка, адвокація і контроль імплементації реформ — це все дуже великою мірою, часто визначальною — роль профільних ГО.

Так от. Та кількість і якість реформ, що були зроблені починаючи з 2014 року, — це, власне, і є межа спроможності нашого громадянського суспільства. Бо якби ми могли більше тоді, ми б іще тоді це більше й зробили. І вже зараз могло б бути все інакше.

То була, як і в Кримській війні, "атака легкої бригади" — локальні успіхи, але відсутність загального стратегічного зламу.

Зараз, щоб цього замку досягти, нам потрібна атака важкої бригади — набагато краще підготовленої і оснащеної, а головне — чисельнішої.

Тому зараз критично важливо цю бригаду виростити і оснастити, тобто підняти спроможність громадянського суспільства бодай на порядок. Бо приблизно настільки ж зростає й потреба в розробці, просуванні і моніторингу змін.

І тут у нас є також величезні можливості, які витікають насамперед з безпрецедентного зростання волонтерського руху і відчуття власності країни, яке відбулося за ці три місяці. Дуже важливо зараз цими можливостями правильно скористатися. Це не буде швидко, але якщо не почати прямо зараз — наступного шансу можна й не дочекатися.

Оригінал