Чому Крим залишився українським після розпаду Союзу

Москва почала готувати відділення півострова ще на початку 90-х, але завадив цьому Леонід Кравчук — вірніше, його поразка на виборах

Смерть першого українського президента Леоніда Кравчука знову дозволяє запитати себе: чому Крим залишався українським до 2014 року, якщо Росія пред'явила на нього претензії прямо 24 серпня 1991 року, буквально в перші години після проголошення української незалежності? — пише Віталій Портніков для "Крим. Реалії".

Головою московської делегації, яка прибула до Києва одразу ж після рішення Верховної Ради УРСР про незалежність країни, був народний депутат СРСР та мер Санкт-Петербурга Анатолій Собчак, політичний вчитель Володимира Путіна, як би демократ, але й переконаний шовініст, упевнений, що "республіки" повинні виходити з Союзу з тією ж територією, з якою вони прийшли. Ну і, звичайно, Чорноморський флот — уже тоді в Москві не сумнівалися в необхідності збереження військового контролю над Чорним морем. Тобто для російської політичної еліти питання було зрозумілим: якщо навіть Україна "піде", то без Криму.

Чого чекали? Ну, для початку референдуму 1 грудня. У Москві, схоже, були певні, що українці проголосують проти незалежності. А те, що проти проголосують кримчани — так були просто переконані. Ну і готували простий варіант розвитку подій: якщо Україна захоче виходити із Союзу, то нехай виходить без регіонів, які відкинули незалежність. Або хай тоді залишається цілком.

Результати референдуму, гадаю, приголомшили і Михайла Горбачова, і Бориса Єльцина. Стало не до Криму. На переговорах у Біловезькій пущі Єльцин отримав від Леоніда Кравчука те, що хотів — створення структури, яка дозволить позбутися Горбачова та "оновленого Союзу". Втім, у майбутньому оновлений Союз Єльцин хотів створити сам на базі СНД. Але до такого Союзу мала увійти вся Україна.

Коли стало ясно, що жодної нової союзної держави не буде, Кремль знову зайнявся Кримом. На Кримському півострові, як гриби після дощу, стали з'являтися проросійські сили відверто популістського характеру, які мали стати альтернативою місцевій номенклатурі. Єльцин, певне, розумів, що контроль над Кримом Кравчук зберігав саме завдяки номенклатурним зв'язкам із колишнім першим секретарем Кримського обкому партії Миколою Багровим, який став головою Верховної Ради АРК. Єльцин і сам був колишнім першим секретарем обкому, тому механізм роботи вертикалі був йому добре відомий. І в Москві, певно, вирішили просто знищити цю вертикаль. І знищили, що стало першою важкою поразкою Кравчука перед його власною поразкою на виборах президента України. Адже перед цим Багров програв вибори президента Криму російському ставленику Юрію Мешкову. І Москва почала готувати відділення Кримського півострова: московський уряд, московська адміністрація президента, навіть час — московський.

Чому не вийшло тоді? Як не дивно, також завдяки Кравчуку. Точніше, завдяки його поразці на виборах президента. Переміг Леонід Кучма, якого активно підтримували Єльцин, його прем'єр Черномирдін та російські телеканали. У перші дні після обрання Кучми один із керівників його виборчого штабу Дмитро Табачник, майбутній глава адміністрації президента, не відходив від голови адміністрації президента Криму, колишнього народного депутата СРСР Віктора Мініна. І, звісно, ​​саме Мінін був головною фігурою у цьому російському тандемі.

У Кремлі вирішили, що вся Україна вже в кишені Єльцина — то навіщо відокремлювати від неї Крим? Українському керівництву ніхто не заважав наводити лад на півострові. Московський уряд відкликали, Мінін зайнявся бізнесом, Мєшкова вивезли з півострова, і він у 50 років став озлобленим політичним пенсіонером. А потім виявилося, що Україна — не Росія.

Але це вже зовсім інша історія.