Росія робить все, щоб стати синонімом токсичності

У цей час українська армія демонструє всьому світу, що король — голий

"У росіян як? Де ракета впала — там і база "Азова".

Мій провідник спльовує і відвертається. Ми стоїмо на чернігівському стадіоні імені Юрія Гагаріна. Росіяни витратили на нього відразу п'ять ракет — і понівечили поле та трибуни до невпізнання. Знаєш, Юро, ви й насправді все протикали.

Чернігову відчутно дісталося. Бої йшли периметром міста — і сполосували передмістя шрамами. Облогу знято, але повернення до мирного життя тут йде повільніше, ніж у Сумах чи Києві. Заклади закриті, черги до волонтерських центрів довгі, а асортимент у магазинах — лаконічний. Кажуть, що на піку бойових дій у місті залишився лише кожний третій мешканець. Решта зараз повертаються, а тому готуйтеся до пробок на в'їзді, — пише Павло Казарін для "Української правди".

При цьому все, що прийнято називати "обличчям Чернігова", вціліло. Окупанти лише знищили готель "Україна" у центрі міста й той самий стадіон, на якому, за їхніми даними, був військовий об'єкт. Військового об'єкту там не було. Стадіону тепер немає теж.

Втім, фоторепортажі заїжджих журналістів не завжди є релевантними. Деякі піддаються спокусі та починають знімати тільки знищене. В результаті багато хто їде до Чернігова у пошуках ще одного Маріуполя. На щастя, його тут нема.

Але все одно Чернігову відчутно дісталося. Сильніше за Суми. Сусідному обласному центру пощастило — якщо такі слова взагалі застосовні до умов воєнного часу. Про нещодавню облогу в Сумах нагадують лише зруйнована бомбами вулиця з приватною забудовою та свіжі могили на Алеї героїв міського цвинтаря.

Зате не пощастило Охтирці та Тростянцю. Чим довше слухаєш місцевих, тим чіткіше розумієш, що "Буча" — то не стільки власне ім'я, скільки загальне. Не ексцес, а тренд. Що російські війська перестають прикидатися "визволителями" і поводяться, як "завойовники".

І ми можемо лише здогадуватися про масштаби того, що відбувається зараз у Херсоні, Мелітополі та Бердянську.

Чим довше спостерігаєш за тим, що відбувається, тим частіше ловиш себе на думці: а чи можлива альтернативна редакція російської культури? На що може спертися той "руський", який не хоче поводитися, як варвар і шовініст? Чи зможе він знайти однодумців серед своїх письменників і поетів, художників і філософів? Хто, крім Герцена, може бути для нього слоном і черепахою?

Катастрофа існуючого неминуча, а це означає, що рано чи пізно Росії доведеться себе перевигадати. Подібно до того, як перевидумали себе Німеччина та Японія.

Але якою буде нова редакція? З якими іменами? І чи взагалі буде?

Узбіжжя північних областей завалені російською бронетехнікою. Іноді — покинутою. Найчастіше — спаленою. Цікаво, а що думають про те, що відбувається нині, всі ті країни, які десятиліттями купували в Росії її танки? Як вони реагують на ці "польові випробування" у прямому ефірі? Як оцінюють живучість всього того, що встигли придбати? Чи не виникає бажання змінити постачальника?

Причому весь цей час українська армія успішно воює модернізованою радянською зброєю та іноземними ручними ракетними комплексами. А що було б, якби ЗСУ мали сучасне важке західне озброєння? Якими цифрами вимірювалися б російські втрати? І чи змогли б щось протиставити російські танки німецькій артилерії, а російські літаки — американській ППО? Все частіше думаєш про те, що слава "російської зброї" ґрунтується на тому, що її ніхто ніколи в польових умовах не випробовував.

З часів ірано-іракської війни та битви за Фолкленди більшість воєн по всьому світу були протистоянням регулярних армій та партизанських рухів. Наша війна стала винятком із загального правила.

В Україні триває битва двох інституційних військових машин — із усією номенклатурою можливого озброєння. Регулярна армія – проти регулярної армії. Виняткова рідкість за останні сорок років.

До цієї думки починають звикати навіть західні партнери України. І якщо спочатку вони постачали нам лише легке озброєння, то тепер потроху переходять на важке. Українська армія подолала їхню інерцію та позбавила забобонів. Виявилося, що король голий, а у колоса — глиняні ноги. Виявилося, що Давид вміє поводитися не тільки з пращею, але й з гаубицею.

Дивовижна справа. Прямо зараз Росія переконує тих, хто вагається. Підштовхує нерішучих. Мотивує тих, хто сумнівається. На наших очах вона робить все, щоб стати синонімом токсичності, та на її тлі звичні автократії виглядатимуть зразком адекватності.

Просто зараз Кремль займається похованням років та мільярдів, витрачених на прикорм союзників у всьому світі. Вони б і ради знайти для Москви виправдання, але як їх знайдеш, якщо Кремль воює з "нацистами-наркоманами" і з птахами-розповсюджувачами з біолабораторій.

Це якийсь бог із машини. У сценаріях такі сюжетні повороти викреслюють за награнність. Таке відчуття, що ми опинилися всередині блокбастера і десь зараз на Ородруїн має дертися Фродо. З тією різницею, що наш фінал усе ще не прописаний.

Наша війна визначить контури континенту. Окреслить правила та межі. Про нашу реальність писатимуть книги та захищатимуть дисертації.

Ми — це Гаррі Поттер та Вільям Уоллес, на'ві та Хан Соло. Ми втікаємо з Шоушенку та підриваємо Зірку смерті, воюємо з Харконненами та кидаємо виклик Таносові.

Ми — найепічніше, що ставалося цього сторіччя.

Ми ще не перемогли, але ми вже перемогли.

Наші діти нам заздритимуть. Наші онуки втомляться слухати нас.