На масові антивоєнні протести в Росії не слід чекати
Невже українці приречені довіку жити поряд із імперським монстром? Якщо так, слід робити радикальні висновки
Граждане, Отечество в опасности!
Наши танки на чужой земле!
Це не сьогоднішні вірші. Це – фрагмент із пісні російського письменника та барда Олександра Галича, яка стала відгуком на радянське вторгнення до Чехословаччини у серпні 1968 року, – пише Сергій Грабовський для видання "День".
Іншим знаковим відгуком на цю подію стали вірші надзвичайно популярного тоді поета Євгенія Євтушенка:
Танки идут по Праге
в закатной крови рассвета.
Танки идут по правде,
которая не газета.
Та найзнаменнішим відгуком на радянську окупацію Чехословаччини, як на мене, став вихід на Красну площу 25 серпня 1968 роки восьми сміливців. Їм стало б соромно за себе, якби вони промовчали, і було соромно за інших, які промовчали. Варто назвати їх усіх поіменно: Костянтин Бабицький, Тетяна Баєва, Лариса Богораз, Наталія Горбаневська, Вадим Делоне, Володимир Дремлюга, Павло Литвинов, Віктор Файнберг. Вони тримали плакати: "At' žije svobodné a nezávislé Československo!", "Позор оккупантам!", "Руки прочь от ЧССР!", "За вашу и нашу свободу!", "Свободу Дубчеку!". Під час слідства учасники акції заявили, що Баєва не брала участі в маніфестації, а просто випадково опинилася поряд. Тому 21-річну Баєву врешті-решт звільнили. Вона і надалі продовжила дисидентську діяльність.
Їм стало б соромно за себе, якби вони промовчали, і було соромно за інших, які промовчали
Були ще листівки з протестами у деяких провінційних містах, були заяви ряду дисидентів, передані західними "голосами". І все… Інше – то були характерні для доби кухонні розмови за склянкою чаю чи чогось міцнішого.
Загалом же реакцію далеко не найгірших росіян на радянський експансіонізм того періоду дещо пізніше чесно передав Володимир Висоцький:
Но, свысока глазея на невежд,
От них я отличался очень мало -
Занозы не оставил Будапешт,
А Прага сердце мне не разорвала.
Радянський Союз щез. З міжнародно-правового погляду. Проте реально радянський дух (включно з агресивним експансіонізмом) нікуди не щезав. Професор Вадим Скуратівський згадує, як його на початку 2000-х запросили до Москви на поважну гуманітарну конференцію, де він, перефразувавши Путіна, заявив: найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття стало створення Радянського Союзу. Високочолі російські інтелектуали ледь не вбили київського гостя у відповідь на ці слова. Саме так, буквально…
Отож не дивно, що на акції протесту проти вторгнення до Грузії й України у Москві виходили одиниці. Встигла пару разів узяти участь у таких акціях Наталія Горбаневська. Виходили з плакатами діти й онуки інших учасників подій 25 серпня 1968 року. От і 20 лютого на Пушкінську площу з плакатами вийшло спершу шестеро, потім іще двоє. Було ще з десяток співчуваючих, які не наважилися взяти плакати. Вісьмох затримали (деякі українські медіа дали інформацію про шістьох – це невірно). Гадаю, варто назвати їх поіменно – як і в першому випадку: Лев Пономарьов, Михайло Крігер, Микола Рекубратський, Юрій Самодуров, Михайло Удимов, Ольга Мазурова, Анна Кречетова, Олександр Мацкевич (останні двоє підійшли пізніше, і теж були затримані). Переважна більшість учасників протесту належала до людей літніх (найстаршому було аж 80 років), дехто мав іще радянський стаж інакодумства. Затриманих волокли по двоє-троє молодих бугаїв. П'ятьох потім відпустили (як пояснюють кваліфіковані коментатори, це означає, що їх "лише" оштрафують на чималеньку суму. А от Михайла Крігера, Михайла Удимова й Анну Кречетову, найшвидше, судитимуть за "кримінал".
Окрім того, активіст Омського громадянського об'єднання Денис Кабаков провів 22 лютого у центрі міста пікет проти війни з Україною. Він стояв із плакатом "Омськ проти війни". Поки що невідомо, чи мало це пікетування та заклик Кабакова підтримати його в соцмережах якусь реакцію з боку влади.
Ну, і, звісно ж, із протестами виступили знані діячі російської культури – не так, щоб одиниці, проте і не так, щоби багато…
Порівнюючи 1968-й і 2022-й, сиджу біля комп'ютера та міркую: невже ж зміни, які відбулися після падіння СРСР у Російській Федерації, виявилися настільки мізерними, що з публічними протестами проти агресії і тоді, і зараз вийшло практично така сама кількість людей?
І от, порівнюючи 1968-й і 2022-й, сиджу біля комп'ютера та міркую: невже ж зміни, які відбулися після падіння СРСР у Російській Федерації, виявилися настільки мізерними, що з публічними протестами проти агресії і тоді, і зараз вийшло практично така сама кількість людей? Чи, може, росіяни, навіть їхня молода еліта, настільки залякані, що бояться путінської тіні? Чи, з іншого боку, можливо, що і тоді, і зараз як серед освічених верств, так і простолюду беззастережно домінує імперський шовінізм? Не знаю. Але, принаймні, у ті часи існували дуже реальні підстави для зробленої Висоцьким констатації:
И нас хотя расстрелы не косили,
Но жили мы, поднять не смея глаз…
А зараз що? Невже Росія перебуває у колі замкненого історичного часу? І невже годі сподіватися на бодай незначне посилення у її культурі впливу "лінії Герцена-Сахарова"? І невже українці приречені довіку жити поряд із імперським монстром? Якщо так, слід робити висновки, причому радикальні.
Коментарі