Чому авіакомпанії скасовують рейси до України

Світ пам'ятає про малазійський "Боїнг"

Пересічному українцю, який звик до взаємної безвідповідальності та необов'язковості усіх перед усіма, скасування рейсів іноземних авіакомпаній до України виглядає не інакше як сумнозвісне сповіщення про фатальну неминучість війни. Насправді все не зовсім так.

Серйозні міжнародні авіакомпанії відрізняються від українських тим, що несуть повну відповідальність за все – від стану літаків до безпеки пасажирів. Там так було завжди – така традиція. У нас традиція протилежна – в разі чого можуть і не повідомити, не те що відшкодувати збитки.

Влітку 2014 року в небі над Україною російськими військами був збитий малазійський "Боїнг" і це стало уроком для світу на довгі роки, коли не назавжди. Бо Росія не лише не вибачилась за свій злочин і не відшкодувала збитків – там досі відмовляються визнати усім відомий і доведений судом факт. І як після цього літати над країною, оточеною по периметру російськими військами, для яких збити цивільний літак – це як недопалок розтоптати? Тому і перестраховуються ці західні та інші авіаперевізники і правильно роблять.

Те ж саме стосується переїзду закордонних представництв із Києва у більш безпечні місця. Не думаю, що всім це відомо, але американський уряд несе відповідальність за кожного свого громадянина у будь-якій точці світу. І коли той страждає там під час виконання службових обов'язків, американська держава виплачує йому чи його родині у разі загибелі шалені гроші. Тож коли десь стає небезпечно, уряд США закликає всіх своїх громадян звідти виїхати. Тому, хто не виїхав, нічого не буде, але в разі його каліцтва чи загибелі усі згадані вище шалені витрати лягають вже не на державу, а на організацію, яку цей громадянин представляє. Мені це самі американці пояснили, коли один наш колега не зміг навесні 2014-го приїхати до України, хоча дуже хотів.

Запитаєте, а як же табуни західних журналістів, які товчуться у найбільш небезпечних за версією США місцях України – від Києва до Краматорська? Тут все навпаки. По-перше, журналісти їдуть сюди добровільно у гонитві за славою, а також за шаленими добовими за кожен день перебування тут і гонорарами за репортажі звідси. Видання, які ці журналісти представляють, застрахували на великі гроші кожну волосинку на голові чи на інших місцях своїх кореспондентів. Тобто вони ризикують свідомо – це їхня робота.

А ми? А ми тут просто живемо. А куди нам подітися?

Микола Несенюк, для Gazeta.ua