Росія погрожує. Наближається "час Ікс" для Європи

Захід перебуває на етапі прийняття рішення, наслідки якого будуть довгостроковими і далекосяжними

Оскільки Росія збирає як засоби для нападу на Україну, так і приводи для цього, вимоги для уникнення конфлікту швидко зростають. Те як США, НАТО і Захід зреагують на ці вимоги і військові загрози, що їх супроводжують, матиме далекосяжні наслідки для майбутнього Росії і безпеки Європи, - пише Кейр Джайлс для Chatham House.

Прагнення Росії домінувати в Україні та визначати її майбутнє випливає з припущення Москви про свої права та винятковість.

Західні оптимісти можуть далі сподіватися на кращу Росію, яка не тероризує своїх громадян і не загрожує сусідам. Але доки РФ не забажає, і не зможе визнати, що її колишні домініони тепер незалежні країни, і не адаптується до цього, як це зробили інші колишні імперії, вона надалі ставатиме в позу і нападатиме, щоб відстояти колишній статус. Трагедія в тому, що Росія, схоже, повністю готова посилати молодих солдатів на смерть заради мрій про імперію, яка зникла.

Екзистенційний виклик для України полягає в тому, що якщо вона стане повністю незалежною, функціональною демократією, яка має політичну, економічну, культурну і соціальну інтеграцію із Заходом, це буде катастрофою для Росії. Проте нинішні дії Москви щодо Києва є симптомом, а не причиною траєкторії руху Росії.

Раніше можна було інтерпретувати багато ворожих дій Росії як оборонні - спроби стримати те, що Москва вважає експансіоністською загрозою від США чи західних інститутів, або спроби відстояти заявлені права Росії як "великої держави". Москва пішла на ризик, зокрема в Криму та Сирії, щоб запобігти очікуваним серйозним поразкам чи невдачам.

Але недавні дії Росії вказують на її дедалі наполегливіший рух до більш жаданих цілей, ніж просто оборонні міркування. Це стосується не тільки самих дій, а й того, як Росія представляє їх. Вона більше не прагне вдавати, що має добрі наміри.

Всередині країни Росія ще більше посилила репресії, перейшовши від заборони політичної опозиції до її усунення. Закордоном експлуатація європейської газової кризи, примус ЄС схвалити газопровід "Північний потік-2", скоріше явна, ніж тонка справа.

Росія відрубала всі шляхи до діалогу з НАТО. Оприлюднення дипломатичного листування з Францією та Німеччиною щодо виконання Мінських угод-2 показало не тільки зневажливе ставлення Москви до переговорів, а й неможливе до виконання трактування самих угод.

Підготовка Росії до нинішнього конфлікту включала випробування протисупутникової зброї, на яке вона пішла, незважаючи на неминуче міжнародне засудження та ризики для космічних операцій.

Загалом характер російської загрози змінився. Замість того, щоб зосередитись на тому, щоб не втрачати позицій, Росія тепер здається впевненою у змозі перейти до наступу та втілювати власні пріоритети. Це вказує на те, що Москва більше не претендує на те, щоб бути зацікавленою у добрих чи навіть функціональних відносинах з ЄС, НАТО чи великими західними державами. Натомість зручно публічно утвердилася в ролі держави-шантажиста, відкрито заявляючи про свої вимоги з використанням погроз.

Україна – перша мета цієї нової самовпевненості. Вона не буде останньою, якщо західні держави, які називають себе друзями Києва, не приймуть цього виклику.

Росія усвідомила, що коли цілі неприємні для Заходу, то агресія - найкращий спосіб їх досягти. Заподіяння шкоди виявилося найефективнішим способом змусити противників робити те, що хоче Росія – навіть коли те, чого вона хоче, не більше ніж діалог, визнання і "повага". Коли Москва не створює кризи, Захід має мало стимулів взаємодіяти з нею на її умовах.

На жаль, це створює стійку мотивацію для Москви творити дедалі глибші кризи, щоб Захід говорив із нею про це. Натхненна успіхом Росія бачить, що від відкритої агресії мало що втрачає, але багато виграє. Ця впевненість штовхає її встановлювати дедалі нижчий поріг того, що спонукає її діяти в Україні та розширювати свої вимоги.

Підготовка до військового рішення в Україні визначатиметься впевненістю Росії у змозі впоратися з такою ескалацією, а також підпорядкувати Київ своїй волі за допомогою інших методів, крім прямого військового вторгнення. Це може бути, наприклад, завдання ракетних ударів великої дальності по критично важливій інфраструктурі. Такі загрози мають змусити Київ і його міжнародних партнерів шукати умов домовлятися.

Нинішнє протистояння також є результатом невдач у міжкультурному спілкуванні. Росія, схоже, вважає, що вона ясно доносила до західних держав свої послання про стримування, але постійний брак чіткості щодо того, що слід стримувати, означав, що її дії спричиняли лише сум'яття. Це, в свою чергу, спричиняло ще більше розчарування в Росії та явне переконання Кремля, що шляхи комунікації, крім прямих військових загроз, вичерпані.

Так тривало до виступу президента Путіна 18 листопада, коли він заявив, що пересування російських військ пов'язане з його вимогами до України. Стало ясно, що Росія хоче запобігти євроатлантичній інтеграції Києва.

З того часу були й інші явні ультиматуми, масштаби та амбіції яких швидко зросли. Але не багато з них, мабуть, здійсненні. Вимога гарантій відмовитися від подальшого розширення НАТО несумісна з принципами Альянсу. А також з фундаментальними основами, яких дотримуються суверенні держави. Не лише Україна та Грузія, але також Фінляндія та Швеція – ми повинні мати право визначати свою власну політику і майбутнє, не наражаючись на російське вето.

Ця та інші вимоги відображають постійні ілюзії Росії щодо того, що США можуть легко коригувати не лише рішення НАТО, а й державну політику України та інших держав. Більше того, Москва проводить кампанію військового залякування з метою запобігти приєднанню інших країн до НАТО, не розуміючи, що цим підказує, чому країни взагалі хочуть вступити в НАТО.

Також неясно, що, на думку Росії, вона пропонує натомість. Крім розпливчастого натяку, що жахливого нарощування військової сили не буде, принаймні, певний час. Тим часом, Москва називає неприйнятним, що чиїсь ракети можуть досягти її міст, і вони можуть бути розміщені в Європі. Вона хоче добитися ситуації, коли єдині ракети, які утримують європейські столиці в небезпеці, будуть російськими.

Коли Захід неминуче не виконує вимог Росії, бо не може, це дає російським лідерам додаткове виправдання для їхнього політичного вибору. І ще одне виправдання, коли Москва вирішить перейти до відкритої агресії.

Чи підвищить Росія готовність до війни проти України, насамперед визначить реакція Заходу на поточні вимоги Москви. Це, у свою чергу, визначить майбутні дії Кремля проти інших прифронтових держав і далеких країн.

А інші держави уважно стежитимуть за тим, як США відреагують на поточні загрози, і оцінюватимуть готовність Вашингтону підтримати друзів та партнерів у боротьбі проти агресії. Особливо Китай дивитиметься, коли розглядатиме свої варіанти дій щодо Тайваню.

Безпосередній вибір перед демократичними суспільствами, у тому, чи є претензії Росії, про потребу обмежити суверенітет інших країн, прийнятними. Якщо ні, то де і якою ціною вони вирішать виступити проти Москви, замість того, щоб задобрювати її. Україна, на жаль, є в центрі цього ширшого конфлікту.

Мало хто захоче безпосередню брати участь у захисті української території, особливо з урахуванням значних успіхів Росії у переконуванні впливових осіб у світі, що альтернативою виконанню її бажань, буде велика та масштабна війна, яка, можливо, може перерости до рівня ядерної. Але немає історичного прецеденту, який дозволяв би припустити, що якщо нинішні вимоги Росії задовольнять, то нові не з'являться.

Захід перебуває на етапі прийняття рішення, наслідки якого будуть довгостроковими і далекосяжними. Або він рішуче буде протистояти російським ультиматумам і дасть Україні всю можливу допомогу в покритті ймовірних витрат, або ні? Це буде інвестиція у встановлення кордонів російської влади. Таким чином, це також стане першим кроком на шляху до того, щоб Росія у довгостроковому майбутньому зійшла зі шляху конфліктів і конфронтації.

Переклад Gazeta.ua