Російський рок провалив випробування війною

2014-го старий затишний світ впав. У цій новій реальності кожному довелося визначатися із барикадою

Коли я виїжджав із Криму до Києва, то не став забирати з собою гітару. Після анексії мені не було чого під неї співати.

Все, що ми називаємо російським роком, народжувалося як протест. Існував великий світ офіційної пропаганди, а потім виходив музикант та ставив своїй епосі діагноз. У тих текстах були бунтарство, антисистемність та небажання ходити в ногу.

А потім сталися нульові, і кожен російський Сід Вішес поспішив стати Йосипом Кобзоном. Включно з автором цієї пророчої формули Костянтином Кінчевим. Їх одомашнили: Сурков писав тексти для "Агати Крісті", Путін брав у поїздку диски "Чайфа". З протестно-злого російський рок перероджувався в буржуазно-ситий, де право говорити правду підмінялося ліричністю переживань. Замість оголеного нерва — знеболювальний укол ретельно дозованої емоції, що густо перемішана з ностальгією для сорокарічного офісного планктону.

Російський рок став музичним мейнстримом, бізнесом на прагненні до безпечної фронди. Поки музиканти співали про самотність та нерозуміння — їх самих трепетно любили, старанно розуміли та пальцем на двері не показували. Близькість до рок-музики означала право ототожнювати себе з інтелектуальною меншістю. Це був час тотального пересмішництва, безвідповідальності та лаунжу. Багато хто цієї спокуси не витримав.

2014-го старий затишний світ впав. У цій новій реальності кожному довелося визначатися із барикадою. Ба більше, постали питання, на які можна дати лише однозначні відповіді. І в цей момент колишні рокери опинилися перед вибором.

За логікою речей, якщо ти бунтар і перед тобою барикада, то треба знову ставати опозицією до вертикалі. Але влазити у власну двадцятирічну шкуру в той момент, коли тобі вже скоро п'ятдесят некомфортно. Багато хто віддав перевагу альтернативі.

Адже вся медіавійна останніх років — це суперечка, хто тут слабкий. Заведено співчувати тим, чия моральна величина обернено пропорційна фізичній. Давиди проти голіафів, спартанці проти персів, польська кавалерія проти танків Гудеріана — у таких схемах моральна підтримка завжди дістається слабкому. Тому що боротися проти сил, що переважають, це торжество духу над обставинами. І саме за цей штандарт ведуть інформаційну війну Київ та Москва.

Коли Москва каже, що не є стороною війни на Донбасі, це не лише геополітика. Це ще й боротьба за етику. За право транслювати те, що відбувається, як битву "Українського дракона" з "Донецько-Луганським Ланселотом". Бо якщо назвати речі своїми іменами, то виявиться, що не український Голіаф бореться з донецько-луганським Давидом, а, навпаки, триста українських спартанців тримають оборону у Фермопіл проти армії Ксеркса із двоголовими орлами на прапорах.

І з цієї ж причини в коментарях прихильників Кремля вся ситуація подається не як війна великої Росії проти маленької України, а як епічна битва крихітного "русского мира" проти гігантського "західного". Як героїчний опір обложеної фортеці, яку хочуть взяти штурмом ліберальні щупальця світового гегемона.

І чаша цього вибору не минула російську рок-музику. Вибір був простий: можна бути солідарним з меншістю і виступати проти того, хто бажає повоювати російського Левіафана. А можна оголосити саму Росію контрсистемою, яка протистоїть величезному Заходу. І продовжувати почуватися бунтарем, виходячи на сцену святкового концерту з нагоди Дня поліції.

Люди, пісні яких співав до війни, це випробування провалили.

Оригінал