Щодня я бачу колапс. Моє місто здихає

Вуличний атеросклероз

Спочатку про метод. Тобто про обмеженість гарної методи, яка є закладена у кожній логічній побудові, якщо вона намагається дотримуватися логіки, але при цьому тримається на метафорах.

Колись ми їхали автостопом з Ужгорода до Франківська. За доброї погоди і відсутності істеричного поспіху такий спосіб набагато кращий від надійного дев'ятигодинного рейсового автобуса. Ми робили так не раз. Але того дня погода була особливо сприятливою, а стоп із чисельними пересадками насичений, як ніколи. І я наважився написати якусь подобу репортажу (пам'ятаю, що одним з найфундаментальніших – тих, на чому трималася оповідь, – образів була геометрія лендарту з копицями отави і лініями потиченої по межах фасолі). Назва репортажу була прямолінійною і ганебною: життя – це автостоп (може, автостоп – як життя, але радше перша).

Зрештою, нема чого дивуватися. У той період я жив під впливом старого юдейського анекдоту. Отакого. Приходить до ребе дорослий успішний багатий і задоволений чоловік. І каже, що хоче подякувати за ту науку ребе, яка змінила його життя і зробила його таким щасливим, яким він став і є. Ребе, майже не відриваючись від читання, каже – добре, дякуй, але нагадай, що то було. Ну як, що! Та ж ви мені двадцять років тому таке сказали, що воно провадить мене ціле життя. І що то було? Я збирався їхати з цієї провінції і спитав у вас – що то є життя. І що? І ви сказали, що життя – це фонтан! Я все зрозумів і став щасливим. А, ну так, звичайно, життя – це фонтан. А може нє…

Ходячи середмістям і ширшим колом вулиць свого міста, я кожного дня – особливо у певні години, особливо у певний день – бачу, як моє місто здихає через тисячі машин, які стоять у корках кількох центрових вуличок. Я не є автомобілістом, тому потерпаю від цього ступору лише в той спосіб, що тісні вулиці стають загазованими, що у теплу пору року вони додають жару, що через ці повільні каравани я вже не бачу жодної краси ідеального планування. А ще шкода людей, які переїжджають кількахвилинні піші переходи годиною пометрового посування (хоча може бути, що їм там дуже добре – слухають собі аудіолітературу і не надто потребують прискорення).

Однак по-справжньому мучівною є ще одна суттєва річ. Я бачу колапс. Я бачу нерозв'язану проблему. Я бачу неефективність. Добре знаю, що за кожен поступ є непомірна ціна. Прекрасно розумію, що усі роблять тільки те, що можуть робити. Але тут гине щось дуже важливе. Щось надто солдатське. Я втрачаю віру у командирів. Довіру до проводу. Вже не йдеться про зневажений генералітет. Він настільки далекий від окопів, багнетів, сухих пайків і загальних дифтерійних туалетів посеред поля, що і сподіватися від них якихось розв'язок ніхто не збирається. Бо хто може вірити, що вони щось тямлять у пенсіях, переміщеннях робочої сили, скороченні населення, у якихось лісах, крупах, чистих водах і тихих зорях. Але ж на рівні сотників і чотарів… На рівні міста… Ми ж разом у одному болоті за колючим дротом.

Тож цей колапс нехотячи стає примітивною метафорою усієї недолугості міського життя. Як фонтан і автостоп – знаками буття.

Якщо такого не можна вирішити, то як можна поважно сприймати будь-яке їхнє рішення, яке уповає до виконання. Непослух у такому випадку – єдина нормальна реакція, яка леґітимізує реальний стан справ.

Натомість ми тішимося недільними ранками, великодніми пустками і нічною чистістю. Як якісь вовки, які туман люблять. Як солдати у траншеях, коли командири ще сплять. Як чаплі, котрі спокійні, коли більшість шумних і чисельних птахів, наївшись бузини, звалює туди, де краще.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"