Це мої церкви, люди, культура. Чому я мушу ховати очі від аравійських туристів?

Я не бачу для себе можливости приїхати в сонячний Ер-Ріяд зі своїм реєстром уявлень про світ і вказувати їм, як вони мусять жити, дивитися на жінок чи хатніх улюбленців

У нашій частині світу, як правило, хто платить, той і замовляє музику. А оскільки чужої музики навколо іноді аж забагато, то часто здається, ніби платить хто завгодно – тільки не ти. Гірше було би тільки в одному випадку – якби не платили. А оскільки платять, знову-таки, не тобі, то як не обертай цей одіозний принцип, саме ти, голубе, все одно врешті-решт залишишся сам на сам із чужими звуками. І нема на те ради.

Не люблю тем, які містять потенційний простір для ксенофобії чи ресентименту. Втім, як показує практика, безпечних тем нині взагалі не існує. Спробуйте написати у Facebook свій рецепт борщу – і самі все побачите. Була би людина, а провина знайдеться. Зате існує той самий хрестоматійний принцип з грішми й музикою. Хтось її вже вкотре замовив. Метафорично висловлюючись, певна річ, бо в цій конкретній історії про музику нібито й не йдеться.

Віднедавна українські Карпати, зокрема їхній найдорожчий курорт Буковель, переживають досить-таки масовану туристичну інвазію людей з Аравійського півострова. Їх можна зустріти всюди. Вони скуповуються в тих самих супермаркетах, мешкають у тих самих готелях, плавають у тих самих басейнах, їдять майже ту саму їжу мінус свинина. Їхній беззаперечний і величезний плюс у тому, що вони – у прямому сенсі – не замовляють музику й поводяться підкреслено тихо. Як правило, це сімейні чоловіки з ґроном дружин, сестер і дітлахів, які намацали тут свою золоту рекреаційно-відпочинкову жилу. Тут багато зелені та води, люди навколо, хоч і невірні, але мирні, а жодним клеш оф сівілізейшнз (зіткнення цивілізацій. - Gazeta.ua) і близько не пахне. Якщо ж додати до переліку вельми ліберальні правила перетину українського кордону в ці непевні ковідні часи, то приїхати сюди на кілька тижнів сам Бог велів. Точніше, Аллах.

Вони – точнісінько так само, як і ми – знайшли особливу принадність у речах простих. Наша відмінність лиш у тому, що вода з небес для них – диво, а для нас – рутина. "Ця вода просто собі тече", – захопливо повідомляє аравійський турист своєму другові через смартфон, стоячи над гірською річкою, немовби спостерігає за якимось неймовірним дивом. Ти можеш розділити його радість лише частково. Проте – хоч я й усвідомлюю, що виросли ми на різних культурно-історичних і географічних ландшафтах, – прагнемо цього довколишнього буяння зелені та прохолодних серпневих вечорів ми з ним рівною мірою. Ми – бо тікаємо з розпечених і задушливих міст, вони – бо тікають від своєї вічної жовтизни пісків і браку води. Ми з ними тут чужі – хоч і по-різному. Але й рівні також. Наша рівність перед елементарними проявами місцевої природи і такими ж простими правилами мирного співіснування – те, що залишається поза дужками і, безперечно, нас об'єднує як нестійку соціяльну групу заїжджих туристів. Клопоти з рівністю починаються якраз тут – у спільному перебуванні в одній структурі готелю чи ресторану.

Ми нібито однаково "замовляємо музику", однаково за все заплатили і сподіваємося однакових речей вкупі з однаковим ставленням. Жоден із проявів їхнього приватного й інтимного життя мене особисто жодним чином не зачіпає. Ну, бо що таке полігамія – точніше, полігінія – як не освячений століттями традиційний спосіб існування чоловіків у мусульманській культурі? Як щось таке можна не толерувати, коли воно ні прямим, ні опосередкованим чином тебе не стосується? Він просто мешкає в сусідньому зрубі з двома дружинами. А приїхав би з трьома-чотирма, то й на здоров'я.

Але от ви вийшли зі своїх зрубів повечеряти. Він зі своїми двома дружинами і ти зі своєю родиною. Чи можлива тут ситуація, яка призвела би до клеш оф сівілізейшн із твого боку? Ні й ще раз ні. Тебе все задовольняє – особливо відсутність гучної музики і нарочитий спокій, який ширяє над усіма нами.

От саме з нарочитості цього спокою все й починається. Бо те, що задовольняє тебе, раптом ні сіло ні впало не задовольняє спочатку їхнього шестирічного хлопчика, який, наче нажахане оленятко перед лицем наглої смерти, демонстративно затуляється поліетиленовим пакетом від твоєї дружини, потім одну з його жінок, яка таки врешті-решт ловить на собі чийсь небажаний чоловічий погляд ("Подайте нам якусь ширму"), потім його, отця сімейства, якого не задовольняє твій "нечистий" собака в дружньому до собак готелі, тому ти мусиш зачинити його на всі замки в хаті, поки панове вечеряють на лоні… Пакет незадоволень і претензій до навколишнього контексту розширюється й розбудовується з кожною новою життєвою ситуацією. Але тут знову постає кляте питання про ксенофобію і ресентимент: де та межа, за якою їхні претензії до нас таки нарешті пройдуть точку неповернення? Де та тонка риска, за якою погляд на одну з його дружин буде розцінений не як випадковий, а як навмисний, пожадливий чи й хтивий? Де, зрештою, та цитата у їхній Святій Книзі, яка дозволить їм, наприклад, убити мого собаку, який знічев'я приблукав на їхній поріг чи – бережи його Господь, що всіх нас створив, – помахав комусь із них хвостиком?

Я й уві сні не зміг би уявити дзеркальної ситуації. Тобто я не бачу для себе можливости приїхати в сонячний Ер-Ріяд зі своїм реєстром уявлень про світ і вказувати їм, як вони мусять жити, дивитися на жінок чи хатніх улюбленців. Не бачу можливости зламати – хоч словом, хоч жестом, хоч ділом – їхній традиційний триб життя. Я його поважаю і толерую, хоч, може, до кінця й не розумію.

Але цього досить. Поваги і толерантности з мого боку досить. Я в себе вдома. Це мої цвинтарі з хрестами, мої церкви, мої люди, моя культура, зрештою. То чому це я мушу ховати очі від його жінки? Я мушу зненацька оволодіти витонченим мистецтвом ховати погляд? Чому моя дружина мусить почувати себе прокаженою у власній країні? Невже європейська жінка мусить улягати перед світом правил невідомого традиційного суспільства? Чому мій собака не має права побігати по лужку через те, що їхній Пророк тримав на руках кота?

І все це аж ніяк не риторичні питання, а реальна розгубленість перед конкретною міжцивілізаційною проблемою, де одні приїздять до інших і починають ладнати довкілля під свій копил, а інші, місцеві, як бідні родичі, повинні вирозуміло хитати головою і схилятися перед світом чужих приписів і заборон, яких не знають і знати, взагалі-то, не мусять. І – головне – де знайти між нами modus vivendi й у якій книзі нам його разом пошукати? Я вже практично почав пошуки. Поки що без результату. У Гантінґтона, до речі, не знайшов.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"