Висока українська кухня – це не лише про Галичину

На "Великій Україні" теж їли пречудесно. До Голодомору

Ще про "пост-травми Голодомору". Випадково виявила, що про існування цієї куховарської книжки не знають навіть провідні українські ресторатори. Висока українська кухня в нас асоціюється вже майже виключно з Галичиною, ніхто вже не каже "ласощі" чи "лакітки", кажуть "смаколики", і якщо "бабусині рецепти" - то значить, "від пані Стефи зі Львова", а не умовної "баби Лисовети" з Полтави чи Харкова (яка, дійсно, внукам-правнукам вишуканих рецептів лишити не могла, бо зайнята була суто біологічним їх прохарчунком).

Зрозуміло, що тільки на тих землях, де не було Голодомору, могла зберегтися традиційна кулінарна культура. І ми вже погано уявляємо собі, як їли наші предки на найкращих у світі чорноземах (на "Великій Україні") до Голодомору, - а їли вони, на заздрість сусідам, пречудесно, смачно й винахідливо, і ця сторінка українського життя дуже непогано задокументована.

Голодомор вирубав не тільки увесь той колосальний пласт матеріальної культури, а й цілий пласт лексики, з ним пов'язаної, - в результаті сьогодні в нас навіть фахові філологи пишуть "заливна стерлядь" там, де мова про цілком традиційний колись для української кухні холодець із чечуги, або, страх сказати, "насолоджуються бутербродом", замість "ласують". Тож цю книжку 1913 року видання (спасибі тим, хто оцифрував) можна порадити не тільки рестораторам чи аматорам куховарства, а й усім тим, хто відчуває, що йому при вступі на кухню "бракує українських слів". Смачного!

Оригінал