Західні діячі повторюють російську дезінформацію про Україну. Це небезпечна гра

Результат протистояння щодо майбутнього України має задати тон міжнародних відносин на десятиліття вперед

Навесні 2021-го Росія брязкала зброєю на кордонах з Україною, що гарантувало, що Київ займатиме важливе місце в міжнародному порядку денному під час червневих зустрічей "Великої сімки", НАТО і США-Росія. Побоювання щодо великої військової ескалації також послужили нагадуванням, що неврегульований конфлікт в Європі залишається в центрі міжнародної уваги.

Від початку російської агресії проти України в 2014-му неоголошена війна між двома країнами тривала разом з лавиною навмисної дезінформації. Більша її частина надходила з російських державних ЗМІ чи з самого Кремля, але ряд західних діячів теж повторював багато диких заяв Москви, - пише Андреас Умланд для Atlantic Council.

Один із прикладів такої тенденції - стаття Теда Галена Карпентера, старшого наукового співробітника американської приватної дослідницької організації Інститут Като. Карпентер 30 травня надрукував в газеті The National Interest статтю, в якій повторює найбільш поширені міфи, які використовує Кремль для виправдання війни в Україні.

Він використовує напівправду, невірні інтерпретації і ретельно підібрані факти, щоб намалювати похмуру картину зростання авторитаризму і націоналізму в Україні. Його тези миттєво впізнають російські телеглядачі, які бачать таку дезінформацію практично щодня останні сім років.

Про мотиви Карпентера можна лише здогадуватись. Ясно лише те, що він далеко не єдиний. З 2014-го коментатори як лівого, так і правого крила західного дискурсу приєдналися до хору тих, хто сумнівається. Вони повторюють російські заяви, які мають налаштувати світову громадську думку проти України.

Безумовно, нинішня Україна ще не зразок ліберальної демократії. В останньому глобальному звіті Freedom House, який оцінює країни з точки зору громадянських і політичних прав, Україна отримала 60 балів зі 100, відстаючи далеко позаду від таких зразків, як Норвегія, Фінляндія та Швеція.

Проте в конкретному історичному контексті пострадянського простору Україна насправді більш демократична, ніж можна було очікувати. Країна явно на шляху до більшої демократизації, який різко розходиться з сучасними політичними реаліями в дедалі більш авторитарному регіоні.

У порівнянні з Росією, яка отримала лише 20 балів у рейтингу Freedom House 2020 року, чи сусідньою Білорусією з її 11 балами, Україна є відносним маяком демократичних цінностей.

Сучасній Україні вдалося встановити традицію вільних і справедливих виборів, який є наріжним каменем будь-якої демократичної системи. Хоча молоді демократичні інститути країни залишаються недосконалими і вразливими для маніпуляцій, в останні десятиліття українські вибори стали більш прозорими і висококонкурентними, особливо після переломного моменту Помаранчевої революції 2004 року.

Нинішнє покоління українців вважає цілком очевидним, що у них буде реальний вибір біля урн для голосування, і вони впевнені, що їхні голоси не анулюють фальсифікацією виборів в кремлівському стилі. Ця відкрита і конкурентна політична культура проявилася під час президентської виборчої кампанії 2019-го, під час якої новачок з серіалу Зеленський переконливо переміг чинного президента Порошенко. Те, що сторонній зміг так переконливо перемогти чинного президента в країні, що перебуває в стані війни, свідчить про міцність демократичної культури в Україні.

Неминуче, що існують деякі пов'язані з війною обмеження на публічні виступи і політичну діяльність, які український уряд ввів з 2014-го. Проте, ряд проросійських і євроскептичних партій продовжують грати активну роль в молодій демократії України, а політики з цих партій, займають державні посади.

Незважаючи на деякі істотні недоліки, ландшафт ЗМІ в Україні відображає політичний плюралізм і виділяється в регіоні, де централізована цензура залишається нормою. Оскільки жменька олігархів володіє більшістю основних українських телеканалів, редакційна незалежність залишається слабкою і часто програє інтересам олігархів. Водночас Україна не страждає від задушливого державного контролю, характерного для замкнутого медійного середовища в Росії та інших пострадянських державах.

Один із найпопулярніших наративів, які просуває Кремль і такі західні коментатори як Карпентер, - представлення України як розсадника правого екстремізму. Такі твердження сягають корінням в радянську пропаганду, метою якої було заплямувати національно-визвольний рух України, пов'язуючи його виключно співпрацею з нацистами під час Другої світової війни.

Насправді націоналістичні партії України користуються меншою підтримкою, ніж аналогічні партії в багатьох країнах-членах ЄС. На двох українських парламентських виборах, проведених після початку бойових дій з Росією в 2014 році, націоналістичні партії зазнали невдачі й не змогли здолати поріг в 5%, потрібний для проходження в парламент.

Мало хто усвідомлює, що з 2014 року Україна бореться за своє право на виживання як незалежної держави проти однієї з провідних світових військових потуг.

Такі упущення створюють політично оманливе й історично неграмотне враження. Путін вирішив напасти на Україну, щоб не дати їй стати зразком для майбутніх демократичних перетворень в самій Росії. Російський диктатор ностальгує за розпадом СРСР, і бачить у появі демократичної і справді незалежної України потенційний каталізатор для хвилі внутрішньої боротьби проти авторитаризму, що може приректи його власний режим на загибель.

Це пояснює, чому Путін вирішив застосувати військову силу проти України сім років тому. Це також допомагає зрозуміти його постійну готовність понести, здавалося б, непропорційні міжнародні витрати, лиш би не дати Україні стабілізуватися і просунутися вперед по шляху євроатлантичної інтеграції.

Інший аспект, який такі коментатори, як Карпентер, упускають, це життєво важливий інтерес США та інших країн Заходу в територіальній цілісності та суверенітеті України. Якщо військовий напад Росії дозволить Кремлю поглинути Крим і запобігти євроатлантичній інтеграції України, це створить руйнівний прецедент безпеки для світу. Людство зробить гігантський крок назад, якщо могутні країни зможуть диктувати свою волю слабшим сусідам.

Після розпаду СРСР нова незалежна українська держава погодилося відмовитися від третього за величиною ядерного арсеналу в світі через, між іншого, тиск Вашингтону. У сумнозвісному Будапештському меморандумі 1994 року США, Велика Британія і Росія дали Києву "гарантії безпеки" в рамках процесу ядерного роззброєння України.

Хоча реакція Америки і Великої Британії на вторгнення Росії в Україну в 2014 році технічно не порушує умов цієї угоди, відмова Москви від гарантій, які вона дала 20 років тому, загрожує фатальним чином підірвати довіру до ширших зусиль з нерозповсюдження ядерної зброї.

Якщо, як стверджує Карпентер в своїй недавній статті, США відмовляться від нинішньої підтримки України, це стане тривожним сигналом для світу. Знову ж таки може здатися, що слабші країни не можуть покладатися на міжнародне право, бо Захід не бажає захищати їх суверенітет і цілісність від хижих прагень незахідних сусідів.

У Росії є ряд очевидних і переконливих мотивів продовжувати нещадні атаки з дезінформації проти України. Менш ясно, чому міжнародні коментатори вирішили повторювати неправдиві наративи Росії. Для декого Україна може представляти неправильний антиімперіалізм.

Боротьба країни за позбавлення від багатовікового російського імперського панування разом з відкритими заявками щодо євроатлантичних прагнень Києва не мають місця в їх світогляді. Він визначається опозицією до глобалістського порядку денного, який нібито очолюють США. Відповідно, українцям часто відмовляють у допомозі й відкидають їх як пішака Заходу. Водночас зусилля українців щодо відновлення національної ідентичності виривають з історичного контексту і зводять до наклепів про екстремізм.

Це небезпечна гра. Нинішня криза в Україні уже штовхнула світ в те, що багато хто вважає новою холодною війною. Результат протистояння щодо майбутнього України має задати тон міжнародних відносин на десятиліття вперед. Чи буде Захід захищати суверенне право України прийняти демократію і вибрати власний шлях? Чи ми зіткнемось з дедалі більш беззаконним світом, керованим дезінформацією, де не діє сила права, а ядерне нерозповсюдження втратило довіру? Багатьом оглядачам, таким як Карпентер, ця проста геополітична реальність здається на дивовиж складною для розуміння.

Переклад Gazeta.ua