Державу не вважаємо своєю. Боремося не за правду, а за власний німб

Дуже хочеться пожити в нудній країні

Дуже хочеться нудних політиків.

Без крайнощів і істерик. Без фіглярства й епатажу. Бюрократів у костюмах, які говоритимуть цифрами і відсотками, - пише Павло Казарін для "Української правди".

Дуже хочеться нудних політичних ток-шоу. Які ніхто не дивитиметься. Бо на екранах будуть сперечатися про зубодробильні деталі. Ніхто не влаштує стендап. Ніхто не прийде з вилами. Ніхто не полізе в бійку. Ці програми матимуть мінімальні рейтинги, тому що вони не будуть схожі на розважальні. А розмова про майбутнє перестане нагадувати манеж.

Дуже хочеться порядку денного, а не персоналій. Тому що зараз ми ототожнюємо перше з другим. Сперечаємося не про підходи, а про прізвища. Вважаємо новизну критерієм якості, а молодість - синонімом прогресивності.

Дуже хочеться репутацій і злопам'ятності. Коли друге стоїть на сторожі першого. Щоб розслідування помічали не тільки соціальні мережі. Щоб закон не був інструментом розправи з конкурентами. Хочеться кордонів і рамок, перетин яких буде фатальним.

Хочеться дожити до довіри і солідарності. До синергії і співпраці. Все наше кумівство - відгомін підозрілості. Воно обходиться дорого і я втомився переплачувати.

Я ніколи не жив у нудній країні. Мені доводилося дивитися на них лише в статусі туриста. Найчастіше ми іронізуємо над їхнім укладом і побутом - але у всій цій удаваній вітчизняній браваді є, в кращому випадку, заздрість. У гіршому - обмеженість.

Ми називаємо себе диким заходом східної Європи. Країною соціальних ескалаторів. Це правда. Наші вікна можливостей розкриті так, що в них пролазять всі. Наші знаменитості знамениті тим, що вони знамениті.

Ми країна непередбачуваних біографій. Наші герої і лиходії регулярно міняються ролями. Наші трудові книжки рясніють взаємовиключними записами. Нас возять в таксі директора. Нами керують таксисти.

Ми емпати. На вибори ходимо як в РАЦС. Галочку в наших бюлетенях ставлять підвищений рівень дофаміну і норадреналіну при зниженому - серотоніну. Фізіологи кажуть, що цей коктейль називається любов'ю. Він не залишає місця для сухого розуму.

У суперечках ми боремося не за правду, а за власний німб. Легко об'єднуємося проти чогось і майже ніколи - за.

Ми відмінно виживаємо в обхід держави - бо своєю її не вважаємо. Але вся наша історія - це доказ того, якою м'ясорубкою загрожує її відсутність.

Ми щодня вигадуємо собі тисячолітні традиції. Віримо шарлатанам і в магію. Наш священний Ґрааль - це рубильник щастя. Раз на п'ять років ми вирушаємо шукати в бюлетені людину, у якої є до нього доступ.

Магічне мислення пустило коріння. Ми відчуваємо себе маленькими людьми на протязі історії. Живемо в оточенні богів і боїмося потрапити під їхні колісниці. Одні відмовляються від вакцин, щоб соціальні боги не отримали над ними контролю. Інші роблять те ж саме, щоб не вступати в протистояння з небесами і долею.

У власних проблемах ми звикли звинувачувати інших. Наші біографії кристально чисті. Маленьку людину встигли канонізувати і поставити на п'єдестал. Чужий успіх - не причина для наслідування, а привід для осуду. Наша мрія про рівність - всього лише перелицьована версія класової боротьби.

Ми звикли себе переоцінювати. Вважаємо, що історія нам заборгувала. Віримо, що чужий комфорт трапився за наш рахунок. Чекаємо, коли нам почнуть повертати борги.

Наша мрія про захід побудована на вірі в диво. Ми жадаємо тамтешнього комфорту і соціальних гарантій. Рівня життя і побутового благополуччя. Але ніхто не знає напевно, чи готові ми платити за це ціну. Податками і відповідальністю. Законослухняністю і солідарністю.

Весь наш рух вперед схожий на квадратне колесо. Ми перевертаємо його з краю на край за допомогою надзусиль. Ми могли б стесати грані, але нас переконують, що вони - наше національне надбання. В результаті ми стоїмо, поки інші набирають швидкість.

Нашій удачі можна лише позаздрити. Ми схожі на героя Чапліна з німого кіно. Випадково переступаємо відкриті люки і нагинаємося зав'язати шнурки, коли над нами проноситься балка. Зазвичай історія не прощає подібної легковажності. Але нам поки щастить.

Таке відчуття, ніби долю забавляє наше нахабство. Наша мінливість, наївність і прагнення ставити на зеро. Ми поводимося так, ніби в силах переграти будь-яку помилку - а тому не цураємося найвідчайдушніших експериментів. Нічим, крім прихильності провидіння, нашу удачу пояснити не вийде.

Дуже хочеться пожити в нудній країні. Втім, це навряд чи трапиться на моїй пам'яті. Єдине, що залежить від нашого покоління, зводиться до дуже простого роздоріжжя. Або оголосять все перераховане вище - причиною нашої катастрофи. Або ж стануть розглядати як передумови перемоги.

Ми не застраховані ні від першого, ні від другого.