У Кремлі нервують. Їм так і не вдалося переконати світ забути про Україну

Російські погрози, маніпуляції та пересмикування – це чергова відповідь на фундаментальне запитання: "Хотят ли русские войны?"

"Спроби України повернути Крим будуть сприйматися як агресія проти двох суб'єктів Російської Федерації". Саме так на ухвалення РНБО стратегії деокупації Криму та створення "Кримської платформи" відреагувала офіційний представник МЗС РФ Марія Захарова. "Всі зусилля Києва щодо повернення Криму є нелегітимними і не можуть сприйматися інакше, як загроза агресії проти двох суб'єктів Російської Федерації. Ще раз нагадуємо, що будемо розглядати участь будь-яких країн і організацій в таких діях, включаючи ініціативу "Кримська платформа", як недружній щодо Росії крок, як пряме посягання на її територіальну цілісність", — стверджує Захарова.

Здавалося б, нічого нового. Хамство та апеляція до слів Володимира Путіна про "питання Криму закрите" як до істини у останній інстанції. Але є дещо нове. Погрози російського МЗС адресовані не тільки Україні, а й усім країнам, які зголосилися доєднатися до ініціативи президента Володимира Зеленського. Речник МЗС України Олег Ніколенко закликав Російську Федерацію не займатися політичним булінгом. "Погрози на адресу України та інших держав-учасниць Кримської платформи є черговим проявом триваючої маргіналізації російської зовнішньої політики", — стверджує він. "Жодного статусу в Криму, окрім як держави-окупанта, Росія не має", — нагадує Ніколенко. Тож ми бачимо, що Росія намагається спотворити реальність, заперечуючи чітке міжнародно-правове визначення своїх дій у Криму як акту міжнародної агресії, - пише Лариса Волошина для видання "День".

Щодо Донбасу — картина така сама. Заступник голови адміністрації президента РФ Дмитро Козак в інтерв'ю "Інтерфаксу" заявив, що не існує жодного нового мирного плану з урегулювання на Донбасі, про який говорив голова Офісу президента України Андрій Єрмак. І одночасно, усупереч собі, він пояснив, що 8 лютого "представники Німеччини та Франції здійснили чергову спробу погодити "компромісний проєкт" рекомендацій "нормандського формату" для контактної групи". У зв'язку з чим 16 лютого Росія направила всім учасникам переговорів уточнені правки та запропонувала Києву представити свої пропозиції до франко-німецького проєкту, а також викласти позицію щодо російських поправок. "Відтоді українські колеги зберігають багатозначне мовчання..." — сказав Козак. Так план був, просто він не задовольняє Росію, тому вона його не бачить? Звинувачуючи Київ, російський куратор Мінського процесу пояснив, що "Україна шукає відмовки, щоб не вести діалог із представниками Донбасу, і тому вважає необов'язковою резолюцію Ради безпеки ООН, яка затвердила Мінські домовленості".

З того, наскільки різким став тон російських спікерів, як вони віддалилися від того зневажливо-вальяжного "Тополь санкцій не боїться", можна зробити висновок, що в Кремлі нервують. За сім років російським лобістам так і не вдалося переконати світ забути про Україну та передати пострадянський простір у московське панування. І тут важлива позиція України. Події на окупованих територіях є прямим доказом, що російська агресія руйнує не тільки життя українців, а й є серйозною загрозою безпеці в регіоні. Створення на окупованих територіях Донецької та Луганської областей катівень, де до мирних мешканців застосовують методи НКВС, побудова тоталітарної ідеології в Криму — все це ознаки відродження гібриду двох найогидніших режимів, які знало людство, — радянського та нацистського.

Потрібно шукати союзників. Потрібно створювати умови, за яких будь-які ситуативні союзи західних кіл із Росією були би неможливими. Замість цього ми чуємо від українських владців нескінченні промови про ось-ось досяжний мир. А також небажання доводити руйнівний характер того монстра, в який перетворюється путінська Росія. Саме Україна має розставляти акценти. Російські погрози, маніпуляції та пересмикування — це чергова відповідь на фундаментальне питання: "Хотят ли русские войны?" Намагаючись налякати світ можливою ескалацією, Росія одночасно приховує, що війна вже йде. Причому повним ходом. Деокупація залежить від того, як швидко влада забажає перемоги над гібридним агресором і припинить створювати у західних партнерів ілюзію можливості швидкого замирення з ним.