Чому росіяни забули про свій "великий ювілей"?

Російське православ'я залишається інструментом у руках правителів, які марять імперією

Цьогоріч виповнюється 300 років проведення в Росії церковної реформи, яка передувала встановленню в цій країні імператорської влади. Проте щось не видно, аби в Росії нинішній збиралися помпезно відзначати цей ювілей. І це при тому, що нинішня російська влада любить апелювати до імперського минулого.

Чому ж це так? Спробуємо розібратися, - пише Петро Кралюк для видання "День".

1700 року помер Адріан —патріарх, глава тодішньої православної церкви в Московії. Московський же цар Петро І, який помітно зміцнився на троні, не дозволив обирати нового патріарха. Замість нього призначили місцеблюстителя патріаршого престолу, яким став митрополит рязанський і муромський Стефан Яворський. Він був українцем, походив із Галичини, навчався в Києво-Могилянській академії й навіть певний час викладав у ній. Влада місцеблюстителя була досить обмеженою. Він мав займатися лише питаннями розкольників, противників церкви та єретиками. Тобто мав виконувати такі собі "поліцейські функції" в церкві. Інші ж патріарші справи, зокрема ті, які стосувалися церковного майна, передавалися у відання різних приказів - адміністративних управлінь. Пізніше вийшла низка царських указів та приписів, які регламентували діяльність православного духовенства і сприяли його підпорядкуванню світській владі.

Цей процес отримав логічне звершення 1721 року. Саме наприкінці січня Петро І підписав маніфест про створення Духовної Колегії, яка пізніше почала іменуватися Священним правлячим синодом. Зазначений же маніфест містив Регламент Духовної Колегії, відомий більше під назвою Духовний регламент. Автором цього документа був ще один українець — Феофан Прокопович, який теж раніше навчався й викладав у Києво-Могилянській академії. Прокопович певний час проживав на Заході, зокрема в Німеччині. Там він мав можливість ознайомитися з практикою підпорядкування церкви світській владі в протестантських країнах. Подібне підпорядкування пропонувалося в Духовному регламенті.

На початку цього документа читаємо таке: "Велико и сие, что от соборнаго правленія можно не опасатися отечеству мятежей и смущения, яковые происходят от единаго собственнаго правителя духовнаго. Ибо простой народ не ведаетъ, как разнствует власть духовная от самодержавной, но великою высочайшаго пастыря честию и славою удивляемый, помышляет, что таковый Правитель есть то вторый Государь, равносильный Самодержцу, или и больше его, и что духовный чин есть другое и лучшее государство, и се сам собою народ так умствовати обыкл. Что же егда еще плевельные властолюбивых духовных разговоры приложатся и сухому хврастию огнь подложатъ? И когда услышится некая между ними распря, вси духовному паче, нежели мирскому правителю, аще и слепо и пребезумно, согласуют и льстят себе, что они по Самом Боге поборствуют".

Із цих слів було зрозуміло, що в державі не повинно існувати "двовладдя" — світського й духовного. І що духовенство має підпорядковуватися світській владі. 27 січня 1721 року спеціально зібрані члени Духовної Колегії склали присягу, а через кілька днів після цього, на початку лютого, відбулося урочисте відкриття цього нового вищого органу управління православної церкви в Росії.

За своїм устроєм Синод, хоча й складався з духовних осіб, нагадував тодішні світські органи управління — колегії. 11 травня 1722 року на засіданнях Синоду став присутнім спеціально призначений царем обер-прокурор. Він був світською особою й фактично здійснював нагляд за роботою цього органу.

Прийняття Духовного регламенту й створення Священного правлячого синоду в основному завершило проведення церковної реформи Петра І, велику роль у якій відіграли українці. Не дивно, що саме вони в перші десятиліття так званого "синодального періоду" в історії Російської православної церкви займали високі ієрархічні становища.

Реально церковна реформа Петра І підпорядкувала православну церкву світській владі. Тепер цей правитель міг претендувати на імператорський титул, який поєднував світську й духовну владу. 22 жовтня 1721 року Петра І проголосили імператором. До речі, чи будуть росіяни відзначати цьогоріч цю "знаменну подію"? Адже ювілей — та й який!

Синод правив православною церквою Росії з 1721 року по 1917-й. Це й був "синодальний період", коли православ'я стало інструментом у руках російського самодержавства. Такий стан речей, врешті-решт, призвів до деградації релігійного життя в імперській Росії. Навіть сьогодні представники Російської православної церкви неохоче згадують цей період. Хоча "синодальні травми" і зараз дають про себе знати в російському православ'ї. Воно й далі залишається інструментом у руках правителів сьогоднішньої Росії, які продовжують марити імперією.