Спасибі за все. І вибач за все, чого не встигла

Не стало Сергія Проскурні. Несподівано. Нагло. Приголомшливо.

Він був невід'ємною "цементуючою" частиною київського культурного простору десь від тих самих років, коли цей простір (у кінці 1980-х, у "перестройку") почав оживати, відтерпати від мертвецької, "больше-трьох-нє-собірацца", щербиччини. Навіть не пам'ятаю, як ми познайомились, - Сергій ("Гурвінек", як його тоді звали в богемних колах) з'являвся скрізь, де "щось відбувалось", кипів ідеями й задумами один другого ексцентричнішими, і по-дитячому тішився, коли "щось відбувалось". На Новоріччя-1988 він організував зі студентів консерваторії вперше, від часу "арештованої коляди" 1972-го, відроджений вертеп, який, перш ніж піти по квартирах "відомих киян", співав на нинішньому Майдані (це чи не вперше на нашій пам'яті "мистецтво вийшло на вулицю"!), і я пам'ятаю, як Сергій щасливо тоді світився відстовбурченими вухами, і похвалився мені, що він теж уже частина міського фольклору, бо й про нього складають вірші: "Як на сцені йде фіґня - значить, ставив Проскурня!" (с)) Підозрюю, що цей віршик він сам і придумав. Його дар був - перетворювати життя на театр в усіх його щоденних проявах (у попередньому поколінні чимось подібним, як розумію, був Параджанов), те, що професійною мовою називається - "режисер театралізованих дійств". Там він був у своїй стихії - повний непозбутнього захвату хлопчика, якого вперше взяли на парад: кругом людно, гамірно, весело, літають повітряні кульки, "і всі сміються як вино, і всі співають як вино..." (с)

Тобто, в моєму дорослому житті він "був завжди" - завжди несподівано вигулькував з якоюсь черговою шаленою ідеєю, заклопотаним голосом Вінні-Пухового Кролика кудись закликав або запрошував, - і завжди можна було його набрати з як завгодно авантюрною пропозицією: через одне рукостискання він "знав усіх" і обожнював зводити людей докупи, як акторів у несподіваній мізансцені, - "зшиваючи" довколишній простір на живу нитку... "Мистецьке Березілля", "Фестиваль одної п'єси" (за яким мені досі шкода! - тиждень "Одержимої", тиждень "Чекаючи на Ґодо", різними мовами, від театрів різних країн, - а потім переховування від кредиторів, бо заліз у борги, і це теж був свого роду перформанс - як він собі з тим радив...), багаторічні намагання отримати свій театр, від яких його весь час "відводило", і весь час та сама "агора" в полі зору, в фокусі прикладання сил - вулиця, площа, стадіон, і так аж до дзвінка 7-го березня 2014 р. включно - "Ти мусиш виступити на Майдані з промовою до 200-ліття Шевченка!" (авжеж, то теж зробив він, ціле святкування придумав і організував буквально "на коліні", бо офіційна ювілейна програма передбачала урочистий саміт Януковича з Путіним у Каневі, а іншої напоготові не було, і не було б кому нею в ті дні зайнятися - якби не Проскурня, що знайшов геніально просте рішення: винести 200-ліття Шевченка, з усіма ювілейними промовами, на Майдан, - і все відбулося, мов так і мало бути, всі наші символи й коди зійшлися в 200-літньому пазлі...)

Це Сергій придумав узимку 1996-го - презентувати "Польові дослідження з українського сексу" у "високосний день", 29 лютого. Він став і режисером цілого того славетного прем'єрного дійства - "суд над книжкою", "тройка засідателів", прокурор, адвокат, свідки, останнє слово підсудного (зачитаний уривок), засудження до продажу з молотка... Пам'ятаю його щасливий голос у слухавці, коли ми це все обговорювали по телефону: "Господи, як жити хочеться!" І як він сам бігав під час "виконання вироку" з тим "підсудним" примірником по рядах Великого залу Будинку вчителя, збираючи на підсудному "підписи свідків" і щораз викликаючи, з урочистістю середньовічного герольда: "Підписує Соломія Павличко!", "Підписує Іван Драч!", - і чути було, що його просто розпирає од кайфу, що він от-от злетить, як повітряна кулька...

І от він злетів.

Легко й красиво, в своєму стилі: ось він був - а ось його вже нема.

І як нам тепер "зашивати" його відсутність - це вже наші проблеми...

Сергію. Спасибі за все.

І вибач за все, чого не встигла.

Оригінал