Любов українців до атаки на своїх, найближчих, часом вражає

Часом бачу повторення одного й того самого сюжету: спроби "об'єднати" українців, як це не іронічно звучить, виявляються дуже роз'єднавчими. Спроби об'єднати умовні "дві України" породжують ще одну, "третю". А потім "четверту", "п'яту" і "сто сорок восьму".

Чому так? Бо такі спроби часом добрі за змістом, злі за формою. Замість пошуку якихось спільних знаменників, вони знаходять чергового "внутрішнього ворога". Який от заважає справжньому об'єднанню. Дуже часто цей "внутрішній ворог" - просто хтось чи щось найближче. Для когось - "українська інтелігенція", для когось "російськомовні", для когось "україномовні націоналісти", для когось "галичани", для когось "східняки". Любов українців (а може й будь-якого народу, не знаю) до атаки на своїх, найближчих, часом вражає.

Насправді ж об'єднавчі процеси - завжди дуже делікатні. Тут не шабля потрібна, а пір'ячко. Не пошук внутрішніх ворогів, а пошук внутрішніх друзів.

Текст є постом автора у Facebook і не написаний спеціально для Gazeta.ua. Передруковується з дозволу автора.

Оригінал