Волга – не російська ріка. Для українців поволзькі степи були своїми

Чимало назв поселень вказують на їхнє українське походження

У свідомості росіян сформувався стійкий міф, що Волга – це російська ріка. Як і те, що Крим теж російський. Насправді й Поволжя (Надволжя), й Крим – це регіони, які не мали стосунку до формування російського етносу.

У період Середньовіччя вони належали до Золотої Орди, де в основному переважали кочові тюркські етноси. Після розпаду цієї держави в XV ст. виникла низка ханств, наймогутнішим із яких було Кримське. Також у Поволжі з'явилися ханства Казанське й Астраханське. Останні стали об'єктом експансії Московії, яка прагнула освоїти золотоординський простір. У 1550-х роках, за часів правління царя Івана Грозного, московіти підкорили їх, - пише Петро Кралюк для "Радіо Свобода".

Однак завойовникам потрібно було освоїти ці території, окультурити їх, закорінити тут землеробське населення. Зробити це з допомогою росіян-московітів було складно. І немалу роль в освоєнні Поволжя відіграли саме українці. Адже цей регіон був степовим, як і степи Північного Причорномор'я, які заселив український люд. Тому для українців поволзькі степи виявилися ніби "своїми".

Заселення українцями Поволжя почалося ще з середини XVII ст. Щоб організувати оборону від кочівників, московські урядники почали селити тут українських козаків, які служили в залогах волзьких міст і на пограниччі, так званих сторожових лініях. Російський цар Петро І спеціально наполягав на тому, щоб тут поселяли саме українців.

1718 року на Поволжі почалося спорудження сторожової лінії із центром у місті Царицин - тепер Волгоград. Сюди 1732 року переселили 537 сімей українських козаків, які заснували кілька слобод. Серед них – слободу Дубівка, яка стала центром заснованого за рік Волзького козацького війська, котре складалося з українських та донських козаків.

Надволжя стало місцем міграції українського козацтва, що в той час зазнавало утисків на Гетьманщині та Слобожанщині. Для українців цей регіон став своєрідною "новою Січчю". Адже тут, попри небезпеки прикордонного життя, існувала воля. А державна влада не особливо давала про себе знати.

Не випадково на Поволжі 1774 року розгорілося повстання під проводом Омеляна Пугачова. Цього ватажка підтримало Волзьке козацьке військо, а українська Дубівка охоче перейшла на бік повстанців.

Загалом український чинник у Пугачовському повстанні був одним із головних. Фактично це було повстання українських козаків разом із російськими казаками й тюркськими народами Поволжя, Приуралля, Західного Сибіру проти російського самодержавства. Тому після придушення цього повстання 1776 року Волзьке козацьке військо розформували. У часі це майже співпало з ліквідацією Запорізької Січі 1775 року. Так імператриця Катерина ІІ вирішила розправитися з українською козацькою вольницею.

Дещо пізніше за українських козаків на Поволжі з'являються українські чумаки. На відстані 300 км на схід від міста Саратова розташоване озеро Ельтон, на дні якого є поклади солі.

Соляний промисел розпочався тут ще в XVII ст. 1747 року видобування солі на цьому озері та її продаж, який давав великі прибутки, стали монополією царського уряду. Однак, доставка солі з Ельтона до Саратова, де існувало спеціально створене Соляне комісарство, була непростою справою. Адже транспортувати сіль постійно зважали кочівники-калмики, які чинили напади. Саме тому царські урядники почали використовувати українських чумаків, які мали досвід такого непростого й ризикованого транспортування. Першими прибули сюди чумаки з Харківщини й Полтавщини.

У другій половині XVIIІ – на початку ХІХ ст. на протилежному березі Волги від Саратова козаки й чумаки заснували низку слобод та хуторів. Серед них найзначнішою стала Покровська слобода - нині місто Енгельс. Гербом цього міста є віл, який везе сіль.

Царський уряд надав українським чумакам Поволжя певні привілеї. 1797 року їх звільнили від військових повинностей, податків, наділили землями, як державних селян приписали "до Ельтонського озера". Ці чумаки творили окремий соціальний стан з певними привілеями. При цьому вони підтримували зв'язки з чумаками України, які приїжджали на Поволжя купувати сіль, рибу, інші товари. Чимале значення у цих зв'язках відігравала згадувана Дубівка, розташована на перехресті торгових шляхів Поволжя й Подоння.

Освоєння українцями ельтонських земель знайшло навіть відображення в місцевій народній творчості. Зокрема, фольклористи записали пісню, в якій є такі слова:

Ой упала нивка в кінці материнка,
Там дівчина жито жала, сама чорнобривка.

Іде та козак дорогою: "Помагай Біг жінці!"
Вона стала, одказала, сердешним назвала...

Вона ж сія слава на всю Ельтон пала,
Що дівчина козаченька серденьком назвала.

Щоправда, з часом видобуток солі в районі озера Ельтон почав скорочуватися. І 1828 року ельтонські чумаки втратили пільги. Їх перевели до категорії державних селян та наклали відповідні податки й повинності.

Українські поселенці відіграли помітну роль у розвитку економіки Поволжя, а також культури цього регіону. Вони сприяли утвердженню тут землеробства, зробили чимало для поширення православ'я.

Як правило, засновуючи те чи інше поселення, українці спочатку будували храм, який освячувався в певне церковне свято. Він назв храмів часто походили назви слобод-поселень – наприклад, слободи Покровська, Успенська, Богословська тощо.

Жителі українських слобод жили окремо від представників інших народів. Навіть наприкінці ХІХ ст, як відзначали дослідники, вони в більшості випадків зберігали свою мову й побутову культуру.

Чимало назв цих поселень вказують на їхнє українське походження. Наприклад, Велика і Мала Чернігівка в теперішній Самарській області; Луганське, Львівка, Полтавка, Семено-Полтавка – в Саратовській області; Київка, Київське, Ніжинське, Нова Полтавка, Фастів, Харківка – у Волгоградській області.

Саме в цих трьох областях, а також у області Астраханській переважно сконцентровані українські поселення. У них і далі мешкають люди з типово українськими прізвищами, наприклад, Шевченко, Коваленко, Мірошниченко, Ткаченко, Пихиєнко тощо.

Зрозуміло, що Поволжя було місцем колонізації й інших етносів, зокрема російського, який став тут переважати. Спеціально царський уряд селив сюди й німців, які створили низку поселень. Місцеві ж українці зазнавали русифікації. Особливо це стосувалося тих, які переселялися в міста.

Попри міграційні процеси, українці лишалися на Поволжі однією з найбільших етнічних груп після росіян. Так, за переписом 1926 року, в Сталінградській губернії проживало майже 141 тис. українців, що становило близько 10%. У Саратовській губернії їх було понад 202 тис. - близько 7%.

У міжвоєнний період, із 1923-1941 рік, більшовики створили радянську автономну республіку німців Поволжя. За переписом 1926 року, в ній проживало 68,5 тис. українців. Це було майже 12% населення республіки. Українці були третьою за кількістю після німців та росіян етнічною групою цього адміністративного утворення.

Ухвалена 31 січня 1926 року конституція республіки передбачала функціонування в ній трьох офіційних мов – німецької, російської та української. Однак цю конституцію, як і інші конституції автономних республік, не затвердив Всеросійський центральний виконавчий комітет.

Столицею ж автономної республіки німців Поволжя було місто Покровськ – колишня заснована українцями Покровська слобода. Німці іменували це місто Козакенштадт - місто козаків. 1931 року Покровськ-Козакенштадт перейменували в Енгельс.

Попри русифікацію, все ж значна частина українців Поволжя зберегла свою ідентичність. Це, значною мірою, обумовлено специфікою української міграції в цей регіон. Адже ця міграція мала давню традицію. І місцеві українці розглядали Поволжя як "свою землю". Нині, наприклад, у Волгоградській області близько 82 тис. осіб вважають себе українцями. В окремих її районах: Новоніколаєвському, Єланському, Руднянському, Жирновському, Данилівському, Старополтавському вони становлять близько 10–20% населення.

Історія українців Поволжя є цікавою й повчальною. Та, безперечно, заслуговує на увагу.

Copyright © 2020 RFE/ RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода