Через місяць світ нарешті стане логічним. Для цього знадобилося 30 років
Патріотизм починається не політичними лозунгами, а пріоритетом своїх інтересів і свого комфорту у себе вдома
Ото через місяць із хвостиком світ нарешті стане логічним і базовою мовою обслуговування в Україні остаточно стане українська.
Чесно кажучи, мене з цього приводу не розпирають жодні патріотичні почуття. Я відчуваю просто спокійну втіху. Мені дивним і засадничо неправильним видається "інституційний" патріотизм і тяга до українізації в настільки побутових фреймах, як крамниця чи кол-центр. Українська мова спілкування у сфері послуг не викликає у мене думок про національну ідентичність, мовне питання і тому подібні речі. Коли я приходжу в крамницю - я хочу щось купити. Коли я дзвоню на гарячу лінію - я хочу щось дізнатися.
Я ніколи, жодного разу в житті не відчував бажання чи потреби українізувати конкретних людей, із якими спілкувався безпосередньо. Але десятки і сотні разів відчував дике бажання напалмом позбутися російської мови навколо себе
Я ніколи, жодного разу в житті не відчував бажання чи потреби українізувати конкретних людей, із якими спілкувався безпосередньо. Але десятки і сотні разів відчував дике бажання напалмом позбутися російської мови навколо себе. Бо ця мова мені чужа, ця мова мені іноземна, бо російське мовлення я розумію погано, бо, зрештою, існує одна мова, яку я вважаю рідною і якою хочу спілкуватися в країні, в якій я її вивчив. Бо я хочу купити оксамитну стрічку в Києві без того, щоби продавчиня десять хвилин ї*ала мені мозок своїм нерозумінням запиту. Бо я не зобов'язаний її знати, розуміти чи навіть чути у відповідь на свою українську.
Кожен окремий офіційний випадок російської, що лунає у відповідь на україномовний запит - це не питання патріотизму чи національної ідентичности. Це абсолютно егоїстичне питання особистого комфорту, на який ми заслуговуємо. І коли хтось говорить російською в офіційній ситуації, у відповідь на мою українську, бо так "удобнее" - ця людина ненав'язливо просить мене поставити її комфорт поперед свого власного. Камлання про право на офіційну російську в Україні - це камлання про те, що інтереси людей, котрим мозку не вистачило навіть на вивчення близькоспорідненої мови, мені мають бути важливіші за власні.
Послідовна російськомовність у сучасній Україні - той само тупорилий шовінізм, який Росія століттями демонструє на міжнародній арені
Не мають. Послідовна російськомовність у сучасній Україні (не побутова, а саме послідовна) - той само тупорилий шовінізм, який Росія століттями демонструє на міжнародній арені. Як на мене, переполовинена і агресивна ідентичність цих людей не заслуговує ні поваги, ні уваги. Стогони про "репресії" і "тридцять сьомий рік" - малодуха маячня людей, котрі так і не усвідомили, що вони не мають жодних підстав вимагати від усіх навколо розуміти свою мову, нічого не роблячи навзаєм.
А вони не мають. Ні від когось особисто, ні від держави офіційно. Я вже років так вісім живу в цілком україномовному середовищі, просто відмовляючись від послуг людей, котрі відмовляються від української. І абсолютно чудово почуваюся. Тому що патріотизм починається не політичними лозунгами, а пріоритетом своїх інтересів і свого комфорту у себе вдома. Тридцять, с*ка, років знадобилося, щоб ця політика нарешті стала офіційною.
Словом, будь-яка маніфестація бажання говорити українською в Україні неминуче тягне за собою шовіністів, які розповідають, що головне – надані послуги, а мова не має значення. Тільки якщо це російська. Якщо це українська – мова чомусь відразу має значення.
