Голодомор може стати антидотом проти одвічного українського катастрофізму

Найгірше в нас не попереду, а позаду

"День пам'яті жертв голодоморів і політичних репресій" в Україні, запроваджений за президентства Кучми ще 1998 року, а згодом, 2007 року, відредагований Віктором Ющенком до статусу "Дня пам'яті жертв голодоморів", щороку в листопадові дні повертає нас до важких питань. Властиво кажучи, питання зазвичай одне й те саме: чи варто будувати національно-державний наратив сучасної України на великій трагедії? Решта питань, дотичних до проблеми геноциду українського народу в 1932-33 роках, тим чи іншим боком, усе одно впирається в сьогоднішній день, і особливо – в день завтрашній. Людей непокоїть "диктат минулого", на якому нібито "нічого не збудуєш", люди висловлюють сумніви в тому, чи можна творити нормальне життя суспільства в майбутньому на колективній травмі, – і мають на це повне право в ситуації вільного вибору. Єдине, на що наші люди не мають права в цій ситуації, – це заперечувати Голодомор.

Люди висловлюють сумніви в тому, чи можна творити нормальне життя суспільства в майбутньому на колективній травмі, – і мають на це повне право в ситуації вільного вибору. Єдине, на що наші люди не мають права в цій ситуації, – це заперечувати Голодомор

Тобто всі рефлексії вільних індивідів на тему Великого Голоду в нашій країні детерміновані визначеним згори й прийнятим суспільством правилом незаступання за цю "червону лінію", що й було оформлено відповідним нормативним актом. Так утворюються суспільні конвенції всюди – не лише в нас. Тож якщо й існує в нашому суспільстві справжній поділ, то він якраз тут: край будь-яких дискусій настає саме з тими людьми, які – відповідно до генеральної лінії кремлівської партії – не вагаються в невизнанні голодоморів так само завзято, як у їхньому визнанні не вагаємося ми, спільнота українських громадян, що не припиняє осмислювати й наново переживати цю трагедію, ставлячи у вікна запалені свічки під час ритуалу колективної скорботи кожної останньої суботи листопада.

Хоч і неможливо також заперечити те, що за фактом евентуальної неґації Великого Голоду ніхто нікого не карає і не судить (а надто нині, в епоху "какаяразніца"), все ж із часом будь-які спроби підважити масштаби і значення цього російсько-більшовицького злочину проти українства знаходять усе менший відгук у суспільстві. Ніхто не покарає за фотографії шашликів і нарочиті веселощі у цей день. Ніхто не засудить за демонстративне відзначання 200-річного ювілею Фридриха Енґельса, "человека будущего", в цей день. Але також мало хто насмілиться вважати такі або інші прояви ментального каліцтва духовних і фактичних нащадків наших катів нормою чи звичною людською поведінкою. Хоча існування поруч із нами людей, які залишаються осторонь наших трагедій та катастроф – і нинішніх, і минулих, – приблизно такий самий медичний факт, як і невмируще бажання 84% населення Росії відмовити нам в існуванні. На війні як на війні.

Якщо сьогоднішні українці по-справжньому можуть бути об'єднані в ідеологічному плані, то саме за допомогою цієї віддаленої в часі трагедії

Отже, якщо сьогоднішні українці по-справжньому можуть бути об'єднані в ідеологічному плані, то саме за допомогою цієї віддаленої в часі трагедії. І це доконаний факт. І навіть якщо ви, озброєні палкими візіями економічних зростань і життєдайними прикладами азійських тигрів, плекаєте якісь сумніви в її продуктивності для національного наративу, мало хто здатен заперечити, що саме Голодомор реально об'єднує умовних – коли брати головний політичний поділ сьогоднішнього дня – "зелебобіків" і "порохоботів". І навіть якщо ви в унісон з теперішнім ґарантом Конституції наївно запитуєте "хто це зробив?", сторонні люди подумають, що ви – ідіот, та все ж не кінчений. Та що там ґарант, який у гонитві за рейтинґами намагається догодити всім... Навіть деякі політики-опезежисти, стаючи на горло власній пісні, вважають, що краще лицемірно викласти фото зі свічкою, ніж опинитися поза національною спільнотою. Їх за ті свічки в Москві точно ніхто не похвалить, в Україні ж такого ідіотизму їм не подарують тільки їхні віддані адепти – та й то, як акваріумні рибки, лише на кілька коротких миттєвостей.

Те, що колективна робота пам'яти й скорботи з приводу травми, витісненої впродовж довгих десятиліть у закамарки колективного й індивідуального несвідомого кількох поколінь, сяк-так відбувається, – наш безперечний і найбільший суспільний здобуток. Визнання Голодомору як найбільшої травми – це символічний вихід із совєтського наративу "єдиного народу" і відокремлення "нас" від "них". Дехто скаже, що цього замало (і десь трохи матиме свою приватну позитивістську рацію), але я вважаю, що без такого процесу самоусвідомлення все інше українське життя – включно з оборонною війною на сході країни – просто би не мало значення.

Визнання Голодомору як найбільшої травми – це символічний вихід із совєтського наративу "єдиного народу" і відокремлення "нас" від "них"

Адже дискусія про національно-державні наративи в контексті Голодомору обмежується не лише проблемою здатности/нездатности злютувати спільноту перед лицем новітніх викликів, які нам приготувало майбутнє, а й речей значно примітивніших, проте не менш значущих для нашої суспільної свідомости. Вони теж напряму пов'язані з теперішнім і майбутнім, бо саме Голодомор на ментальній мапі нашого суспільства у парадоксальний спосіб може стати антидотом проти одвічного українського катастрофізму і страху перед майбутнім.

Знання й визнання правди про Голодомор – це насамперед життєдайне усвідомлення того, що найгірше в нас не попереду, а позаду, що нація, яка пережила найтемніші часи й вижила заради чогось іншого, не може дозволити завести себе в нову катастрофу. Просто тому, що вона озброєна історичною емпатією до самої себе, до своїх "мертвих і ненарожденних", і здатна порівнювати. Просто тому, що ховати ще не померлих людей у спільних могилах і їсти власних дітей – це кінець світу, після якого не може бути нічого гіршого. Просто тому, що ця нація сформована і деформована Голодомором, вона здатна оцінювати ризики й оволоділа довгою пам'яттю, якої не знищила в обов'язковому трибі спущена згори совєтська установка на самозабуття і непроговореність травми. Вона здатна знову і знову залишатися при житті, бо володіє інструментарієм самоочищення і самоусвідомлення.

Ворог у нас і тоді, і нині – той самий. І що цього разу йому не вдасться, бо ми вже інші

Комусь може видатися, що цього замало для наративів, але цей звичайний факт виживання наших предків колись у жорстокому минулому здатен не лише допомогти подолати історичну травму, а й упоратися з травмою новою, набагато свіжішою. Нам потрібно відновити історичний зв'язок і поновити поколіннєву тяглість. Просто через усвідомлення того, що ворог у нас і тоді, і нині – той самий. І що цього разу йому не вдасться, бо ми вже інші. Ворог досі не усвідомив того, що травмував нас, а ми більше не можемо вдавати, ніби не знаємо його в обличчя. І лише цього, як показує актуальний досвід сусідньої Білорусі, вже дуже й дуже багато.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Майкл Дракман Директор Міжнародного республіканського інституту в Україні
Дар'я Лазарєва Експертка відділу клімату та транспорту ГО "Екодія"
Юрій Ніколов Співзасновник видання "Наші гроші"
Брайан Вітмор Cтарший науковий співробітник Atlantic Council
Іван Сидор Священник, секретар-референт Київської єпархії ПЦУ