Фотографії Зеленського з батьками зовсім не смішні. Вони сумні

Чим гірша ситуація в країні, тим крутіші джипи у еліти. І тим більша необхідність час від часу спускатися зі свого небожительства і робити ці дурні фото з хот-догами і килимами у мами на кухні

Взагалі, всі ці фотографії: Зеленський з батьками на кухні, Тимошенко з хот-догом на заправці, Кучма з гітарою, Ющенко з бджолами, — показують, що відрив від нормального світу, нормального життя, ще величезний. У мене є чимало знайомих в Європі, статок яких є шестизначним. І ось їм абсолютно не потрібно займатися такими ось популістськими дурницями, які до того ж ще й виглядають так безглуздо. Показуючи, мовляв, ми такі ж, як і ви, мама і тато теж живуть у хрущовці в Кривому Розі, і диванчик ось у мене коричневий плюшевий страшний, і пасіка така ж, як у будь-якому селі. І килим, як у батьків Чубайса і Дуні. І телевізор "Рекорд", як у Путіна. А те, що у нас кортеж з чорних джипів, гелікоптер, охорона і корпорації — ну це вимушено, це по роботі, таке життя.

Власне кажучи, в нормальному житті ви ніколи не зрозумієте, скільки у людини грошей на рахунку. Може, сорок тисяч. Може, два мільйони. Їй не треба буде робити вигляд, що вона така ж, як ви, як ваші батьки-пенсіонери. Тому що вона — реально така ж.

Ну ось стоїть якийсь мужик перед вами в черзі на заправці, замовляє каву і хот-дог — та біс його знає, скільки у нього грошей. Ми з моїм фінським видавцем пили пиво в забігайлівці з пластикових стаканчиків. А людина — мільйонер. У джинсах, кросівках, приїхала на таксі. Власне, якби мені не сказали, що вона багата, мені й на думку це не спало.

Причалює човен, з нього виходить мужик у светрі і гумових чоботях, віддає рибу в магазин — і мультимільйонер

Знаю я одного мультимільйонера, який купує у вихідні ліцензію на риболовлю за п'ять баксів, чи скільки вона там коштує, ловить рибу, а потім несе її в магазин у своєму селі і віддає їм на реалізацію за звичайною ціною. Хоча у нього тут же власний SPA-комплекс з рестораном, де ця риба пішла б уп'ятеро дорожче, але ні, звичайні люди теж повинні мати можливість доступу до нашого спільного надбання, моря, і ресурсів, якими воно нас годує. Ну тобто ось причалює човен, з нього виходить мужик у светрі і гумових чоботях, віддає рибу в магазин — і мультимільйонер. А може, і мільярдер. Власник третьої за величиною мережі заправок у своїй країні.

У Скандинавії це ще і на чиновників поширюється. Ну ось стоїть тітка перед тобою в черзі за помідорами, купила, сіла на велик, поїхала. А це якась прем'єр-міністр.

У поїзді у Франції, здається, вже не пам'ятаю, зайшов якийсь мужик, сів навпроти мене — добридень, lovely day, is not it — а потім мені перекладач на вухо шепоче: "Міністр транспорту".

З поетом-лауреатом США (це щось на кшталт їхнього міністра культури) ми гуляли по Пенсильванія-стріт у Вашингтоні, а коли попрощалися — він стояв і чекав на переході, коли загориться зелене світло.

І все це абсолютно органічно. Чекати зелене світло разом з усіма. Стояти в черзі. З'їсти хот-дог на заправці. Тобто вони всі стежать, звісно, за своїм здоров'ям, але іноді погані хочеться всім, чом би й ні. Сфотографуватися у мами вдома. У мами може бути звичайна "двушка", не бідна, але абсолютно звичайна за місцевими мірками, або будиночок у селі на півтори кімнати, де вона народилася і живе досі. Просто тому, що їй не потрібні апартаменти і люстра кришталева за п'ятсот тисяч. Вона народилася в цьому будинку і живе, а те, що у сина на рахунку два мільйони або сім, або десять — ну і добре, ну і працюй на здоров'я, яка різниця. Сидить в'яже собі гачком на веранді.

Добровільно самому собі купити величезний авіаносець, найняти ще два таких самих для охорони, побудувати замок у Кончі-Заспі, оточити його триметровим парканом з собаками і вишками, і щоранку їздити звідти в місто як на бойовий вихід під 160 км/год і на червоне світло — це взагалі нікому в голову не прийде

А син приїде на велосипеді. Тому що величезний чорний танк з двома такими ж танками охорони — це якась надзвичайна ситуація. Це ти або свідок проти мафії під моторошною охороною, або не знаю що. Але добровільно самому собі купити величезний авіаносець, найняти ще два таких самих для охорони, побудувати замок у Кончі-Заспі, оточити його триметровим парканом з собаками і вишками, і щоранку їздити звідти в місто як на бойовий вихід під 160 км/год і на червоне світло — це взагалі нікому в голову не прийде. Та й не дадуть цього зробити, власне.

Тобто буде, звичайно, гарний будинок, сучасний, але він буде оточений живоплотом. Ну або якимось різьбленим декоративним парканчиком. А в гаражі стоятиме паркетник середньої комплектації — не дешевий, але і не кричущий.

У моїй улюбленій рубриці "Новини з Естонії" з півроку тому попадалася замітка про підозру на корупцію: якась тітонька-чиновниця купила собі паркетник KIA за $50 тисяч. Мовляв, навіщо чиновнику такий дорогий автомобіль? А тітонька у відповідь щось на кшталт: "Треба було їздити в поля, де ґрунтові дороги". Перепрошувала, ніби продали. Дикі люди.

Взагалі, понти вважаються таким страшним моветоном, що велика чорна машина — це стабільний привід для насмішок. Тому абсолютно не потрібно робити вигляд, мовляв, ми такі ж, як ви, бачите, навіть хот-дог їмо.

Але, що в цій схемі набагато важливіше, ми теж такі ж, як вони. Бо доклавши достатньо зусиль, цілеспрямованості і працьовитості, кожен з нас теж може отримати все те ж саме. Будинок, рахунок, гроші. І це — нормальна ситуація. Яка не викликає роздратування. Працюй, гаруй по вісімнадцять годин на добу — і будь ласка. У тебе все буде.

Модель "я з хот-догом" або "я на простенькій кухні у мами", яка на Заході зовсім органічна, у країнах перехідного пострадянського простору не викликає нічого, крім роздратування, агресії і знущань

А в країнах перехідних демократій вони знають, що вони не такі самі. Що вони отримали ось це все не своєю працею, умінням, освітою, п'ятьма мовами, талантом, а "схематозом". Доступом до ресурсів. Перебуванням у потрібному місці в потрібний час. Зв'язками. Договірними матчами. Розкраданням. Офшорами. І що ви ніколи не зможете бути такими ж, як вони. Тому що ніхто вас у цю касту не допустить.

І звідси цей погляд, що постійно просить пробачення. І ці фотографії. І нерозуміння, що модель "я з хот-догом" або "я на простенькій кухні у мами", яка на Заході зовсім органічна, у країнах перехідного пострадянського простору не викликає нічого, крім роздратування, агресії і знущань.

Ці фотографії зовсім не смішні. Вони сумні. Показують, як далеко нам ще топати і топати до того, що хотілося б вважати нормою. Передусім, у ментальному плані. Чим гірша ситуація в країні, тим крутіші джипи у еліти — це давно відомо. І тим більша необхідність час від часу спускатися зі свого небожительства і робити ці дурні фотографії з хот-догами і килимами у мами на кухні. Сумно все це.

Оригінал

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Сергій Курганов Генеральний директор рієлторського об'єднання "ПРОСТОР"
Євгенія Кузнєцова Письменниця
Антон Сененко Cтарший науковий співробітник Інституту фізики НАН України
Андрій Веселовський Дипломат, колишній представник України в Європейському Союзі
Олена Подолян Психотерапевтка, директорка ГО "Форпост"