Не кожен з нас – президент. І не буде так, як вирішиш ти

Якщо в СРСР у нас знищували приватне, то зараз у нас знищено публічне

Який системний баг закладений в метафорі "слуги народу", "кожен з нас - президент" та "буде так, як вирішиш ти"?

Це утопія прямої демократії.

Бо політика і врядування будуються на одному фундаментальному розрізненні: між приватним та публічним. Між "моїм" та "спільним".

Розвинені політичні системи успішними ставали саме тоді, коли чітко витримували це розмежування. Коли давали і приватному, і публічному свій простір.

Бо коли "публічне" (державне, релігійне, ідеологічне і т.д.) поглинає "приватне" - це тоталітаризм. А коли "приватне" поглинає "публічне" - це корупція.

Україна виринула з першої крайності і стрибнула у другу. Якщо в СРСР у нас знищували приватне, то зараз у нас знищено публічне. Публічне, спільне - тобто складні і суперечливі амальгами узгодження мільйонів приватних і колективних інтересів.

Бо що таке корупція? Це коли люди чи інституції, які мають дбати про спільний інтерес, захоплюють їх і використовують для приватних цілей. Корупція - це приватизація публічного.

Тому ні, не кожен - президент. І не "буде так, як вирішуєш ти". Бо у цих мемах - стирання межі між приватним та публічним. Нівелювання публічного.

Бо президент, держслужбовець, громадська організація, публічна інституція - це таке дивне утворення, яке велику частину свого життя просто не має думати про своє приватне. Президент чи будь-яка інша людина, яка ухвалює державне рішення - це вже не приватна особа. Це інституція. А бути інституцією - це, по-перше, доступне не всім. А, по-друге, вимагає серйозних ресурсів. І дуже тривалої культури плекання спільного.

Текст є постом автора у Facebook і не написаний спеціально для Gazeta.ua. Передруковується з дозволу автора.

Оригінал