"Атлантида" - це фільм про те, що війна здатна жити довше війни

Автори спробували дорозповісти історію, яку зазвичай обривають титри

Нескінченно давно я писав дипломну роботу по загубленому поколінню.

Ремарк, Барбюс, Хемінгуей. У студента філфаку було не так вже й багато способів перед ними встояти. Їх герої були мужні і небагатослівні. Знали ціну собі й іншим. У них закохувалися жінки і з ними прагнули дружити чоловіки. На них хотілося бути схожим, а тому про них тягнуло писати, - пише Павло Казарін для "Крим. Реалії".

У тих книгах війна поставала горнилом справжніх чоловіків. Непереборні обставини, які виявилися їм по плечу. Необорима сила, над якою вони зуміли взяти верх. Метастази війни проступали в персонажах, але додавали їм шарму, а не шрамів. На тлі головних героїв упору було вважати втраченим поколінням себе.

Минуло десять років і війна трапилася в моїй країні. Розділивши все, що було в її історії на "до" і "після".

Ветерани перестали бути сивими. Мемуари почали писати мої ровесники. З кожним роком навколо мене з'являлося все більше людей, за літературними прототипам яких я захищав свій диплом. Того неймовірно далекого 2005 року.

Іноді вони починали говорити - і прірва пережитого відчувалася досить чітко. Географія, вік і соціальний статус у цей момент ішли на другий план. Просто у них було це минуле, а у тебе немає. Але чим довше ти слухав їхні розповіді - тим швидше позбувався романтичних кліше своєї юності. В яких війна була мужньою декорацією для красивої історії.

"Атлантида" - це ж фільм про те, що війна здатна жити довше війни. Що вона залишає шрами і дає метастази. Що перемога стає катарсисом не для всіх, а самотність здатна об'єднувати мільйони.

Автори картини спробували зазирнути за горизонт. Дорозповісти історію, яку зазвичай обривають титри. Ми шукаємо в закінченні війни свій Грааль, а головний герой фільму на руїнах будинку шукає свою довоєнну Атлантиду. Шукає Атлантиду, а знаходить Помпеї.

І це нітрохи не знецінює ні перемогу, ні прапори. Просто треба бути готовими до того, що автори подвигу не завжди є його спадкоємцями. Що відвоювати мир не означає знайти його. Що тріумф може стати спільним, а трагедія залишиться персональної. І ти будеш плисти один, як 52-герцовий кит. Якого не чує більше ніхто, тому що всі інші кити спілкуються на інших частотах.

І вся надія лише на те, що ти зустрінеш точно такого ж. Хто буде, як і ти - порушувати закони фізики. Хто зможе тебе почути і зрозуміти. У кожного з вас буде тільки минуле, але, складене разом, воно, можливо, подарує надію на майбутнє. Подібно до того, як мінус на мінус дає плюс.

Життя завжди складніше пам'ятників, які ми йому ставимо. Кожна війна - складніша за шаблони, якими ми її міряємо. П'ятнадцять років тому я дізнавався про війну з книг і фільмів, зроблених в іншому часі і в інший географії. Але шість років тому їх почали писати і знімати мої однолітки.

І знаєте що? Вони роблять це для нас.

Copyright © 2020 RFE/ RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/ Радіо Свобода