Є вихід з конституційної кризи. Чилійська Res Publica – приклад для України

Бо ж проблема не тільки у КСУ, наділеному надзвичайними повноваженнями, який поводиться, наче слон у посудній лавці

Системні кризи не лікують спорадичними відповідями. Якщо вам дістався у спадок роздовбаний "Жигуль", не варто нарікати на водія, що нетривала поїздка на цьому досягненні радянського автопрому перетворюється на справжнє випробування психічної стійкості пасажира і просто удачі, потрібної аби доїхати у точку призначення.

В той час, як український президент вирішив у кращих більшовицьких традиціях звільнити (добре що не розстріляти) усіх суддів КСУ (і тих хто голосував, і тих хто не голосував за злощасне рішення від 27 жовтня 2020 року), спровокувавши справжню конституційну кризу, з протилежного боку земної кулі інша нація подає нам приклад як системно розв'язувати системні проблеми.

Три роки тому я написав статтю "Конституція і Піночет, aбо Як перетворити державу на Res Publica?". В ній я описував, як чилійці намагались написати справді народну конституцію, яка б мала замінити Основний закон часів Піночета. Тоді політична кон'юнктура змінилась і новообраний президент Себастьян Піньєра відклав конституційні напрацювання до грецьких календ.

Але системні проблеми, які підважували чилійське суспільство зсередини, нікуди не поділись і вибухнули 2019 року. На вулиці вийшли сотні тисяч чилійців. Демонстрації переросли у справжнє повстання. Про його масштаб говорить той факт, що восени минулого року через неможливість забезпечити безпеку Чилі змушені були відмовитись від проведення в країні саміту Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва і міжнародної конференції з питань клімату.

Загалом стабільне чилійське суспільство підірвала задавнена проблема кричущого майнового та соціального розшарування. Активи найбагатшої (за рівнем ВВП на душу населення) країни Південної Америки розподілені вкрай нерівномірно. Тому запит на соціальні реформи, спрямовані на більш справедливий розподіл національного багатства, з приходом до влади ПІночета, нікуди не подівся.

З іншого боку, на початку конституційного процесу потребу у створенні нової конституції тодішня президент Бачелет аргументувала не так вадами наявної (хоча вони також є), як її сумнівною леґітимністю. Іншими словами, основний закон Чилі не так "поганий", як "чужий" чилійському суспільству, яке не брало жодної участі в його написанні. Бачелет наполягала, що конституцію Піночета має заступити справді всенародний основний закон. Через конституційний процес держава має перетворитись на справжню Res Publica – спільну справу всіх чилійців.

Саме домовленість про підготовку нової конституції стала ключиком до вгамування протестів та виходу з політичної кризи. Майже рік тому, 15 листопада 2019 року, парламент країни ухвалив закон про проведення референдуму, на який виносилось два запитання: 1) чи підтримуєте ви ухвалення нової конституції; 2) якщо так, хто має підготувати проєкт нового основного закону. Референдум мав відбутись 26 квітня поточного року, але через пандемію його відстрочили на 6 місяців. І от в день місцевих виборів в Україні чилійці вирішували, бути чи не бути новій конституції. І відповіли однозначно: бути!

Поки ми рахуємо голоси, вже відомо, що розробку нової конституції підтримали 78% чилійців. Ще більше - 79% з тих хто проголосував – вирішили, що проєкт нового основного закону має розробити спеціально обраний конституційний конвент, до складу якого не входитимуть чинні політики. Явка на референдумі склала 51%.

Тепер на місцевих виборах, які заплановані на 11 квітня 2021 року, чилійці оберуть членів Конституційного конвенту і не пізніше серпня 2022 мають проголосувати за ухвалення нової Конституції. Так традиційно елітарна Чилі має перетворитися на Res Publica – спільну справу усіх чилійців.

На жаль, Україна ще не доросла до такого системного та стратегічного мислення. На системні конституційні кризи та задавнені конституційні дисбаланси українські лідери воліють відповідати порушенням кримінальних справ проти суддів КС та відверто неконституційними законопроектами про їх звільнення. Замість міняти конституційний дизайн країни, українці воліють когось знову відправити до Ростова, а потім дивуються, чому українська громада в Ростові зростає, а жити в Україні краще не стає.

Бо ж проблема в Україні не тільки у скалькованому із деяких західних демократій нікому непідзвітному Конституційному суді, наділеному надзвичайними повноваженнями, який поводиться, наче слон у посудній лавці. Проблема також в надто сильному президенті, який традиційно розділює країну на своїх і чужих і породжує у значної частини співгромадян відчуття "внутрішньої окупації". Проблема в розбалансованості взаємин центрального уряду та органів місцевого самоврядування, які з одного боку користуються більшою довірою своїх виборців, а з іншого - все більше переконуються, що від київських можновладців більше шкоди, аніж користі. Проблема з декларативними обіцянками "безкоштовної медицини", "доступного житла" та інших соціальних гарантій, які просто не може дозволити собі найбідніша держава Європи, яка існує тільки за рахунок фінансової голки міжнародних фінансових інституцій та закордонних донорів. Проблема з тим, що наш Основний закон досі трактує добровольців, які врятували українську державність у 2014-15 роках, як незаконні збройні формування. Цей перелік, на жаль, можна продовжувати довго...

Замість ініціювати серйозний діалог про ці та інші засадничі проблеми української державності, замість почати проєктувати нашу майбутню конституційну "Теслу", українські політики досі на смерть бьються за місце за кермом нашої державної таратайки. Забуваючи, що коли вона розвалиться на ходу, усі ми або вб'ємось або в кращому разі станемо інвалідами...

Оригінал