Геннадій Друзенко
Правник, волонтер, ветеран АТО, співзасновник ПДМШ ім. Миколи Пирогова
05.10.2020
1320

Вірмени і азербайджанці стали заручниками фантомних болей історії

Карабах ризикує перетворитися на Сараєво ХХІ століття

Іноді говорять, що історія визначає наше майбутнє. Я б сказав, що майбутнє визначає наше прочитання історії. Бо кожна історія – це великий склад будматеріалів для побудови національного міфу, для конструювання наративу, навколо якого і конструюється національна ідентичність.

Чудовим прикладом конструювання національного міфу є наші литовські брати. Ще наприкінці ХІХ століття у Вільно жило лише 2% литовців. Точніше лише 2% мешканців Вільно вважали литовську мову рідною. Домінували в місті поляки, потім йшли росіяни, євреї. У навколишніх селах також проживали здебільшого представники слов'янських етносів. Але литовська інтелігенція кінця XIX – початку XX століття активно міфологізує історичну спадщину Великого князівства литовського і вибудовує міф, який можна умовно назвати "Вільнюс - литовський Єрусалим". І вже за кілька десятків років литовці одержимі поверненням "одвічної столиці", в який у міжвоєний період так само домінують поляки і в якій навіть поховано серце батька міжвоєнної Польщі Юзефа Пілсудського. Литовським Вільнюс робить тільки масове винищення єврейського населення міста за часів нацистської окупації та масова депортація поляків силами радянської армії та НКВС в середині - другій половині 1940-х років.

Кожна історія – це великий склад будматеріалів для побудови національного міфу, для конструювання наративу, навколо якого і конструюється національна ідентичність

Попри те, що наразі обидві країни – члени ЄС, боротьба за Вільно-Вільнюс досі відгукується у двосторонніх взаєминах фантомними болями. Не даремно на центральній вулиці Каунаса, який був литовською столицею у міжвоєнний період, висить меморіальна табличка громадянина Литви полковника Євгена Коновальця, засновника ОУН і ворога польської держави. Втім переваги ЄС та наявність спільного ворога – Росії, яка і знищила "республіку обох націй", більш відому як Річ Посполиту після двох століть федерації Польщі та Великого князівства литовського, спонукає і поляків, і литовців не ятрити історичні рани.

Вірмени та азербайджанці, на відміну від поляків та литовців, так і не змогли розпочати конструктивний діалог про своє минуле. Попри те, що історичний конструктор пропонує великий набір інструментів примирення. Одним з найяскравіших символів якого міг би стати Саят Нова, геніальний вірменський поет, який народився у Тбілісі та написав більшість своїх творів азербайджанською мовою (окрім того, він писав вірменською, грузинською та перською). Через двісті п'ятдесят років після народження поета інший вірменський геній, народжений у Тбілісі, Сергій Параджанов зняв про нього шедевр "Колір граната", який в оригіналі так і називався "Саят-Нова". Один з основних проспектів Єревану носить ім'я поета. Але якщо ви сьогодні скажете молодому вірмену, що Саят Нова написав більшість своїх творів азербайджанською, він напевно сприйме вас за бакинського провокатора...

Геніальний вірменський поет Саят Нова народився у Тбілісі та написав більшість своїх творів азербайджанською мовою

Так само, якщо ви нагадаєте азербайджанцю з Гянджи (яку на днях обстріляли вірмени), що три століття тому вірменські володарі Карабаху підписали з азербайджанськими ханами Гянджи договір про дружбу, який був спрямований проти Османської імперії, що тоді намагалась захопити (і таки захопила) південний Кавказ, він вирішить, що ви диверсант Пашиняна.

Коли Росія завоювала територію сучасної Вірменії та Азербайджану на початку ХІХ століття, у "Вірменській області" проживало приблизно порівну вірмен та мусульман-шеїтів (тобто азербайджанців). У радянський час вірменська спільнота в Азербайджані та азербайджанська у Вірменії все ще складали по кількасот тисяч. Сьогодні вони вимірюються долею відсотка. І якщо один з карабахських лідерів, а пізніше президент Вірменії Роберт Кочерян ще володів азербайджанською (у 1980-ті він був комсомольським та партійним працівником в автономній НКО, що входила до складу Азербайджана), то сьогодні важко уявити молодих вірмен та азербайджанців, які б розуміли один одного без перекладача – хіба що вони говоритимуть російською чи англійською...

На жаль, навіть коли Гейдар Алієв та Роберт Кочарян на початку квітня 2001 року у Флориді майже домовились про мирне врегулювання Карабахського конфлікту (за свідченням учасників перемовин, умови мирного розв'язання конфлікту були погоджені більш ніж на 90%), вони стали заручниками національного наративу, який відкидав будь-які компроміси в карабахському питанні. Психологічно і для вірмен, і для азербайджанців карабахське питання (тільки з протилежним знаком) стало національною ідеєю, навколо якої вибудовувалась уся новітня національна ідентичність обох націй. Тут слід нагадати, що вірменський рух за незалежність та вихід зі складу СРСР розвинувся саме з Комітету "Карабах", а Алієв повернувся до влади в Баку саме через остаточну поразку на карабахському фронті націоналістів з Народного фронту Азербайджану.

Втручання Туреччини в конфлікт на боці Баку остаточно спалило мости для перемовин

Втручання Туреччини в конфлікт на боці Баку остаточно спалило мости для перемовин. Вірмени відчули загрозу повторного геноциду. Лідери країни переконують співвітчизників, що здача Карабаха – це перший крок до втрати незалежної Вірменії. І саме тому остання риторика Пашиняна витримана цілком у дусі концепції зіткнення цивілізацій Самуеля Гангінгтона. Натомість Алієв, відчувши безумовну підтримку Ердогану, фактично перетворює карабахську війну на пантюркський реванш за всі поразки та приниження, яких тюрки зазнали у ХХ столітті.

З історичного конструктора викинуто усе те, що могло б нагадувати про мирне співіснування та плідну співпрацю двох сусідніх народів. І творча спадщина Саят Нова, і договір про дружбу 1724 року, і численні змішані шлюби радянської доби...

Кожен лідер поставив на карту надто багато, щоб зупинитися, а тим паче відступити. Територія стала священим символом і тому вже ніхто не рахує людські життя. За гучноголосими криками "Ура!" не чутно молитв про милосердя. "Чорний сад" (саме так перекладається з тюркської мови Кара бах) з символу родючих чорних земель та добробуту перетворюється на символ спопелілих руїн та невгамовного горя. А маленький регіон на південному Кавказі з романтичною назвою Карабах ризикує перетворитися на Сараєво ХХІ століття.

Оригінал

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі