"Патонівщина" зруйнувала науку. В мертві міхи нема сенсу вливати кошти

Сто два роки самотності НАНУ

З етичних міркувань я довго відмовчувався, поки мас-медіа та соцмережами котилась хвиля "патонобєсія" і прославлення покійного президента Академії наук – та одночасно її ж ровесника. Про небіжчика добре або ніяк – тож я намагався чемно втриматися в рамках "або ніяк", - пише Євген Дикий для "Обозреватель".

Але днями обезголовлена Академія сама розтулила рот, і устами одного з кандидатів на місце небіжчика повідала низку істин, зокрема:

"Знаете, сколько лет Земле? 15 тысяч всего лишь, не миллионов, не миллиардов".

"Все, кто не разделяют (мою точку зрения), все ошибаются. Он мне вложил в голову ночью, Бог. Около года назад. И я по этим снам написал большую статью".

"Я вам могу сказать, кто построил пирамиды. Да-да, я позавчера об этом узнал. Бог! И сделал он это во время Великого Потопа. Это было 9-е тысячелетие. В понедельник народ совокуплялся, развращался, а на девятый день Богу это надоело и он выгнал Адама с Евой. Но Адам это искусственно созданный человек, а был другой, Иисус, семя Бога. И святая Мария, которая родила его в пещере Вифлеемской".

"А уравнение Эйнштейна в принципе неправильно, хотя все по нему учатся. Энергия равна массе, умноженной на скорость света – да здесь все переменные величины! Скорость света тоже разная. Свет — это обобщённое представление, потому что есть свет синий, красный, зелёный, голубой, коротковолновый, длинноволновый. Поэтому то, что наляпал Эйнштейн, я не понимаю".

"Наука нужна для того, чтобы понимать мир, в котором мы живём. Хотя скоро будет его конец – примерно через 900 лет, в этом тысячелетии!"

"Под землёй любой пирамиды должна быть точно такая же, только наоборот. Между собой на поверхности он разные почему? Разные температурные условия, солёность воды".

"Единственное, что я не понимаю – это причина, по которой в мире существует Сфинкс. Больше нигде на планете сфинкса нет, только в Египте".

Единственное, что я не понимаю – это причина, по которой в мире существует Сфинкс. Больше нигде на планете сфинкса нет, только в Египте

"Чем Академия наук отличается – нас учат всему, учили всем наукам. Я занимаюсь химией, физикой, биологией и физиологией воды. Сколько вы знаете атомов водорода? … Протий, дейтерий и тритий. А я знаю 7... Дейтерий обеспечивает те свойства воды, чтобы мы могли её пить. Если уменьшить или увеличить его концентрацию в воде, она становится аморфна и для нас токсична. Должно быть 150 пропромилле – миллионных долей, ну, плюс-минус 50, всё. Я и монографию написал об этом, и читали её – никто не понял".

"Столько глупостей делается сейчас, столько усилий впустую. Народ психует, маски надевает – а ведь вирус это и есть сама жизнь!"

"Я считаю, что центр Земли состоит из водорода. Почему-то весь учёный мир утверждает, что ядро Земли – это железо и никель. Кто-то ещё говорит: а вот Вернадский учил, что там даже урановые соединения. Я говорю: ну и дураки".

"Мне Бог подсказал. Тебе он разве не подсказывает? Я искренне говорю, что расшифровал все дни сотворения мира".

Вибачте, що нацитував таку купу божевільної маячні. Але все це – лише дуже незначний шматочок інтерв'ю дійсного члена НАНУ, академіка, доктора хімічних наук, одного з п'яти претендентів на крісло президента НАНУ. А, ледь не забув – шановний пан до того ж багатолітній директор Інституту колоїдної хімії та хімії води НАНУ. Останнє доволі суттєво, бо легко пояснює, звідки у нього півтори тисячі (!) "наукових" публікацій – адже одною з "милих" традицій НАНУ є включення директора у співавтори всіх статей, народжених у очолюваному інституті. Втім, навіть таке "право першої ночі" саме по собі не допомогло б, якби не інший академічний ресурс – інститутські журнали "мурзілка", в яких директори інститутів можуть без жодного рецензування друкувати все що їм заманеться. Сам цитований "какодємік" щодо цього зворушливо відвертий:

"Я пишу эту статью в журнале "Химия и технология воды". Если б это был не мой журнал, эту статью никто бы не напечатал".

В клубі не можна говорити, що король голий – хоч будь-кому "з вулиці" очевидна сяюча нагота виставленої напоказ академічної дупи

Якби академіка Гончарука не існувало, його вартувало б вигадати. Справа не в тому, що у НАНУ всі академіки такі само напівбожевільні невігласи – зовсім ні, більшість з них цілком дружить з головою та не намагається спростувати закони всесвітнього тяжіння чи аксіоми геометрії. Проблема у тому, що НАНУ як система не має жодних фільтрів та процедур, які б дозволяли відрізняти та відокремлювати таких от "дослідників пласкої Землі" від реальних вчених. Герой інтерв'ю зробив чудову академічну кар'єру, впродовж якої ніхто з колег – "какодємиків" не насмілився публічно поставити питання, як такий екземпляр може очолювати науковий напрям, керувати інститутом, вирішувати долі молодих дослідників та визначати на що витрачати кошти платників податків. І це не випадковий недогляд – в НАНУ діють правила "закритого клубу", де все вирішується не незалежною експертизою із об'єктивними критеріями, а клубним "міжсобойчиком" таких-от "авторів півтори тисячі статей". І одним з правил "хорошого тону" є ніколи не озвучувати факти, які б були неприємні членам клубу – про транслювання антинаукової маячні, про плагіат, про фальсифікацію результатів, про феодальне право включення начальства у списки авторів, тим більше про "просту" і "невинну" порівняно з усім цим відсутність якихось реальних результатів, публікацій у дійсно визнаних наукових журналах. Герою божевільного інтерв'ю ніхто із колег не скаже правди у очі – бо ж завтра їм разом дерибанити бюджет шляхом підкилимних домовленостей, та голосувати один за одного в ході "демократичних" процедур абсолютно автономної та самоврядної Какодємії. В клубі не можна говорити, що король голий – хоч будь-кому "з вулиці" очевидна сяюча нагота виставленої напоказ академічної дупи.

Час зупинився у далеких 1980-х, коли розжирілий від нафтобаксів брежнєвський совок абсолютно некритично задовольняв всі забаганки академічної науки

А ще у клубі прийнято ностальгувати. Час зупинився у далеких 1980-х, коли розжирілий від нафтобаксів брежнєвський совок абсолютно некритично задовольняв всі забаганки академічної науки – так само без об'єктивних критеріїв, так само через розподіл на "міжсобойчиках", тільки тоді ще й з обов'язковими для членства у "клубі небожителів" членством у КПСС та співпрацею з КГБ. Ще одна, вже остання, цитата із "камінгауту" претендента на крісло покійного Патона:

"Вот в Украине с 2014 года очумели, одурели, уничтожили свою страну, уничтожили свою индивидуальность, уничтожили свой интеллект. Я выступал и выступаю, с гордостью говорю: я родился и получил образование в Советском Союзе, и горжусь тем, что был в Компартии – она тоже дает определённую ширину понимания социального общения".

Не всі "какодєміки" настільки ж відверті, більше того – серед них є українські патріоти, які щиро радіють нашій незалежності. От тільки навіть вони в абсолютній більшості бачать її як відокремлення УССР від Москви, і мріють про те щоб все знову було як у милих їм 1980-х – тільки під синьо-жовтим прапором. І всередині НАНУ їм практично вдалося зберегти недоторканий заповідник махрового совка – тільки з "маленькою" поправкою на відсутність неконтрольованих нафтобаксів…

"Бацька" Лукашенко зробив подібний експеримент в масштабі країни, в Україні ж таку роль зіграв Патон для однієї окремо взятої НАНУ

"Бацька" Лукашенко зробив подібний експеримент в масштабі країни, в Україні ж таку роль зіграв Патон для однієї окремо взятої НАНУ. Лукашенкові вистачило чверті століття для того, щоб довести свій "заповідник брежнєвщини" до колапсу та повстання. Патон же незмінно просидів на "залізному троні" української науки з далекого 1962-го року, і таки досидів аж "до виносу тіла". На його столітньому фоні такі само незмінні вічні директори інститутів "всього" 70-літнього віку відчували себе юними хлопчиками. Час зупинився, система замкнулась сама на себе, зміна поколінь припинилась. На відміну від Білорусі, в НАНУ повстання не сталось – натомість стався Вихід, цілком біблейського масштабу. Ціле покоління перспективних науковців, талановитих, з мізками та ідеями, відкритих сучасному світу, назавжди втекли – хто в еміграцію, хто в бізнес та інші далекі від науки сфери життя. Тим часом в спорожнілих, безлюдних та роками не опалюваних корпусах мертвих інститутів збиралися ті, хто залишився "при науці": 5-10 відсотків подвижників – аскетів, готових на самопожертву тривалістю в десятиліття заради того, щоб бодай якийсь огарок від світочу знань все-таки жеврів тут, в Україні, з надією на майбутнє. І решта, дев'ять із десяти – ті, хто просто не знайде собі ніякої іншої роботи, бо не знають мови щоб шукати себе за кордоном, і неадаптивні та ліниві для роботи у будь-якому бізнесі. До ковідного карантину вони регулярно приходили на роботу (бо роботу науковця в НАНУ оцінюють не по результатах та публікаціях, а по табелю трудоднів), цілими днями "ганяли чаї", згадували прекрасні брежнєвські роки, та прославляли Патона – за те, що зберіг їхній чудовий заповідник нікчем та нероб, де як у кращі совкові роки можна отримувати мізерну зарплатню, ледь-ледь достатню щоб не померти від голоду – але ж отримувати її ні за що. НАНУ перетворилась на найбільшу в країні богадільню – фактично соціальну службу із працевлаштування та мінімального фінансування тисяч людей із вищою освітою, не здатних створювати будь-яку додану вартість і будь-який конкурентоспроможний продукт. Найбільше в НАНУ бояться саме конкуренції – прозорої, з об'єктивними критеріями оцінювання результатів, незалежним рецензуванням, і головне – із розподілом фінансування саме за результатами, а не за "договорняком".

Найбільше в НАНУ бояться саме конкуренції – прозорої, з об'єктивними критеріями оцінювання результатів, незалежним рецензуванням, і головне – із розподілом фінансування саме за результатами, а не за "договорняком"

Як і належеться в богадільні, мізерне фінансування розмазується рівномірно по всіх 137 інститутах НАНУ – і тих, де дивом (не завдяки, а всупереч) вижили живі працюючі лабораторії, які дають реальний інтелектуальний продукт навіть у нелюдських умовах (за найбільш оптимістичними оцінками таких лабораторій у НАНУ десь біля семидесяти, тобто приблизно по одній живій лабі на два мертвих інститути), і таких, як очолюваний цитованим мною "какодєміком", де продукують по півтори тисячі статей ні про що у своїх власних містечкових "мурзилках". Розподіл коштів частково пропорційний числу працівників (бо ж богадільня має на мету не отримання нових знань, що в нормі є метою науки – тут метою є нагодувати "контингент"), а ще більше пропорційний політичному впливу директорів всередині "клубу".

Також у "клубі" зберегли милу традицію совкової науки – ізоляцію від зовнішнього світу. Мало того, що більшість директорів та "какодємиків" не друкується у міжнародних журналах – в більшості вони їх навіть не читають! Знання англійської не було необхідною умовою для наукової кар'єри за "залізною завісою", і більшість "какодеміків" не обтяжували себе зайвим навчанням. Притому це своє незнання вони щиро вважають не своєю проблемою, а проблемою зовнішнього світу та західної науки. Вітчизняну науку очолюють люди, які десятиліттями не читають нічого, крім опублікованого у своїх же "мурзилках" та у таких само "мурзилках" Пуйлостану "на общєпонятном". Не дивно, що замість відстежування тенденцій сучасної світової науки вони починають займатись "проблемою сотворення пірамід" та іншою ахінеєю…

Вітчизняну науку очолюють люди, які десятиліттями не читають нічого, крім опублікованого у своїх же "мурзилках" та у таких само "мурзилках" Пуйлостану "на общєпонятном"

Довгі десятиліття "патонівщини" призвели до того, що руйнація української науки є значно глибшою, ніж навіть руйнація лукашенківської Білорусі. Сто два роки патонівської НАНУ – це маркесівські "сто років самотності", тільки посеред сучасного глобального світу. І якщо ми хочемо, щоб у цьому глобальному світі ми не лише вирощували пшеницю в обмін на айфони, а стали частиною "економіки знань" – слід почати з чесного визнання катастрофічного стану справ, і не зводити його лише до браку коштів на науку. Вимагати більшого фінансування науки можна і треба – але лише одночасно із повним реформуванням тих структур, які ці кошти розподіляють та використовують. В мертві міхи нема сенсу вливати ні молоде вино, ні кошти платників податків. Щоб українська наука змогла ожити, для початку слід поховати живих мерців від науки, припинити гратись у "самоврядність" клубу самозакоханих "какодєміків" – "дослідників Сфінкса", ввести до НАНУ адекватне зовнішнє управління (бо із середини клуб "небожителів" реформуватись нездатний за визначенням), та зайнятись модернізацією того, що ще можна модернізувати. І ліквідувати все те, що модернізації не підлягає.

Інакше ще одне покоління молодих вчених остаточно поставить хрест на нашій країні, втече до здорового світу, де немає директорів із тисячами дутих публікацій, а у дбайливо збережених Патоном напіврозвалених корпусах інститутів залишаться лише привиди Брежнєва, вахтери та прибиральниці.

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Віктор Чумак Правник, колишній заступник генпрокурора
Андрій Римарук Ветеран, працівник фонду "Повернись живим"
Остап Українець Письменник, перекладач
Максим Кияк Експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма"
Тарас Чмут Голова правління "Українського мілітарного центру"
Погода