Москва готова битися з білорусами

Будь-яка імперія ставить на чільне місце території

Квадратні кілометри завжди сприймаються нею як щось сакральне. В результаті ‒ імперія в усі часи розширюється доти, поки не досягне природних кордонів. Наприклад, гірських хребтів, водних просторів або кордонів інших імперій. Тому ідеальна географія "русского мира", на думку його адепта, впирається в Карпати на заході, потім ‒ у Кавказ, південний Туркменістан і Тянь-Шань. Морські кордони окантовуються Балтикою, Тихим океаном і північними холодними морями.

Для імперії території важливіші за якість життя. Підкорені простори обживаються за залишковим принципом. Неважливо, скільки людей живе на Курилах, важливіший прапор, який над ними майорить. І ця чотирьохсотрічна матриця існування проросла метастазами у свідомість імперських адептів. Будь-яке поповнення ‒ благо. Будь-яка втрата ‒ катастрофа, - пише Павло Казарін для "Крим.Реалії".

Власне, цією ж міркою імперія оцінює всіх своїх правителів. Будь-який "герой" ‒ той, хто завойовував нове. Будь-який "зрадник" ‒ той, через кого імперія скорочується. Іван Грозний цінний Казанню та Астраханню, а Катерина Друга ‒ південною Україною та Кримом.

Нинішня Росія ні на крок не відступає від цього принципу. А тому оцінює нинішні протести в Білорусі не як внутрішню справу суверенної країни, а як посягання на свої володіння. Суверенітет сусідньої країни буде поставлений під питання тоді, коли білоруси спробують вирішити свою долю самі. І рівно з цієї ж причини Володимир Путін обіцяє офіційному Мінську "силовий десант" для "наведення ладу". У логіці імперії Білорусь приречена бути російським лімітрофом. І Москва готова битися за неї ‒ навіть якщо для цього доведеться битися з самими білорусами.

Власне, шість років тому ми всі це вже на власні очі спостерігали. Суверенітет дістався Києву великою ціною. Платою за нього стали окремі регіони країни. А тепер Москва намагається зробити зворотний обмін. Повернувши частину вкраденого в обмін на все той же український суверенітет.

Можливо, Москва в цей момент діє в межах своєї власної логіки. Тієї самої, в якій головна надцінність ‒ це квадратні кілометри. Тієї самої, в якій немає більшого блага, ніж розширити свої фактичні кордони. І тепер вона п'ятий рік поспіль посилає Україні ті сигнали, які сама вважає "пропозицією, від якої не можна відмовитися".

Але річ у тім, що мотивація нинішньої України має бути лише в тому, щоб залишитися Україною. Вийти з-під протекторату Москви. Порвати з власним минулим. Перезібрати країну за новими правилами. Зробити державу зручною та інструментальною. І це той самий сценарій, в якому якість важливіша за кількість.

Для імперії важливіші кордони. Для України ‒ правила життя всередині кордонів. Москва мріє заморозити пострадянський статус-кво. Україна мріє його зламати. І будь-які пропозиції щодо обміну територій на суверенітет виглядають привабливими лише тому, хто не хоче появи на карті справжньої України.

Шість років тому Київ уже виявив, що будь-яке прагнення до самостійності невіддільне від національно-визвольної революції. Що будь-яке повстання проти московського ставленика загрожує російським вторгненням. Що незалежність не падає у дбайливо підставлені долоні, що за неї доводиться боротися.

А тепер у цьому ж матимуть змогу переконатися й білоруси. Вони, як і українці взимку 2013-го, вийшли битися зі своїм власним драконом. Але в разі перемоги їм доведеться виявити, що ні друга державна мова, ні загальна доброзичлива щодо Росії риторика не вбережуть їх від необхідності мати справу з більшим драконом.

Вся різниця в тому, що в разі України Москві довелося задовольнятися лише вкраденим Кримом і частиною Донбасу. А в разі Білорусі Кремль твердо має намір утримати у своїй орбіті всю країну.

Copyright © 2020 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода