Коли диктатор розганяє мирний протест, він прирікає країну на найгірший сценарій

Формула революції. Куди рухається Білорусь

Коли диктатор розганяє мирний протест, він вважає, що рятує країну. Насправді ж, він прирікає її на найгірший сценарій.

Авторитарні люди зазвичай вірять, що революції відбуваються через недогляд спецслужб. Хоча в реальності будь-яка революція ‒ це лише покарання за профнепридатність. Втім, цього не вдасться пояснити прихильникам теорії змов. Вони звикли не вірити в людей і вірити в царя ‒ і саме з цього коктейлю народжується протест, що виходить на вулиці.

В основі будь-якої революції лежить переконання, що революція неможлива. Її спусковий гачок ‒ це віра в те, що влада не помиляється, а всі незадоволені "проплачені", - пише Павло Казарін для "Крим.Реалії".

Чим довше людина перебуває "нагорі", тим менше вона розуміє тих, хто "внизу". Суспільство ‒ живий організм. Воно постійно змінюється. Втомлюється від колишніх гасел, переймається новими, хоче дивного і не хоче колишнього. Покоління змінюють один одного, на арену виходять нові діти, для яких прапори дідів ‒ зовсім не привід не хотіти своїх власних.

Єдиний спосіб реакції на це ‒ ротація влади. Тільки вона дарує керівникам здатність відчувати країну. І чим довше не змінюється в чиновницькому кабінеті президентський портрет, тим гірше влада розуміє своїх громадян.

Відсутність опозиції ‒ це ще один інгредієнт в революційному коктейлі. Тому що опозиція переводить протест у політичну площину. Ті ж, хто знищує політичне життя на корені, по суті, замикають наглухо котел. І якщо вода в ньому закипить ‒ то кришку просто зірве.

Авторитарні прихильники порядку переконані, що вуличні протести, мітинги й демонстрації ‒ це небезпечно. Що вони ‒ прояв слабкості держави. Насправді ж, право на публічну незгоду ‒ це символ стійкості системи. І міць державного організму вимірюється не відсутністю політичної дискусії, а її наявністю.

Тому що відсутність дискусії ‒ це перша ознака того, що "щось пішло не так". Жодна ‒ нехай навіть найбільш мононаціональна країна ‒ не може крокувати лавою та хотіти однакового. У ній є різні люди, які бажають різного. Бюджетники хотітимуть збільшення зарплат. Підприємці ‒ зниження податків. Автомобілісти ‒ широких доріг. Пішоходи ‒ просторих тротуарів. У кожній країні знайдеться безліч внутрішніх питань, через які суспільство стане дробитися. А в кожної групи буде свій порядок денний, програма, інтереси та прагнення їх захистити.

Той же парламент потрібний для того, щоб балансувати інтереси всіх цих різних людей. Щоб будь-який закон був максимально близький до точки міжгрупового консенсусу. Якщо парламент перестає бути місцем для дискусії, це означає, що в країні немає парламенту.

До речі, цей же принцип служить прекрасним маркером окупованих територій. Тих самих, де держава-окупант намагається створити ілюзію загального консенсусу. Так, наприклад, у довоєнному Криму звучали найрізноманітніші голоси. Проукраїнські і проросійські. Голоси тих, хто говорив від імені кримських татар, і тих, хто говорив від імені інших етнічних груп. Вони всі мали місце в телеефірах і на дебатах. Але все це різноголосся зникло в той момент, коли відбулася анексія. Крим відтепер ‒ це територія показної одностайності. Прекрасний показник того, що за останні шість років там не залишилося місця свободі.

Втім, не Кримом єдиним. Деякі держави намагаються укладати зі своїм народом соціальний контракт. У межах якого забирають політичні свободи в обмін на вміст холодильників. Але й ця схема досить нестійка. Будь-яка економічна криза ризикує цей контракт розірвати. Збіднення викликає невдоволення. Невдоволення провокує голоси. Голоси народжують політичний запит. І в цей момент все залежить лише від того, як саме владна вертикаль стане реагувати на новий виклик.

Можна розморозити режим. Реєструвати опозиційні партії, давати їм доступ до медіа, знижувати прохідні бар'єри. Робити все, щоб дискусію і невдоволення каналізувати в парламенті. А можна оголосити незгодних "агентами" і почати зачищати країну від тих, хто хоче, щоб його голос був почутий.

Але в тому й особливість, що другий підхід не є панацеєю. Він може дати короткочасний ефект тут і зараз. Але його довготривалі наслідки будуть сумними. Якщо влада рубає під корінь офіційну політику і мирний протест ‒ йому на зміну рано чи пізно приходить протест силовий. Це стара як світ формула: тоталітарним режимам здатні протистояти тільки тоталітарні ідеології. І не варто дивуватися тому, що жорстокій післявоєнній радянській державі були готові чинити спротив не менш жорсткі у своїх методах повстанці з ОУН-УПА.

До речі, спостереження за протестами в Білорусі змушує згадати ще одну формулу революції. Будь-яке зіткнення влади і протесту ‒ це історія про підвищення ставок. Хто перший скаже "пас" ‒ той і програв. Але варто пам'ятати, якщо ти не хочеш домовлятися з мирними жителями міста, то є шанс, що наступного разу їхнє місце займуть куди радикальніші. І підсумки цього протистояння виявляться куди серйознішими за своїми наслідками.

Авторитарні правителі сприймають переговори як слабкість. Вони часто переконують себе, що країна перебуває у стані "обложеної фортеці", і все, що відбувається на вулицях, схильні розцінювати як "зраду" і "бунт під час війни". Але тільки перемога над мирним протестом зовсім не обов'язково означає, що загроза зникла. Навпаки, це часто означає лише те, що ставки майбутнього повстання будуть вищі, а методи жорсткіші.

Деякі події можна лише відтермінувати ‒ але не скасувати.

Copyright © 2020 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода