Нехай їм пощастить

Сьогодні я щиро заздрю білорусам. Заздрю як заздрить той, у кого все чи майже все вже позаду, тому, у кого все ще попереду. Тридцять років тому ми були такими самими. Ми прагнули свободи і вірили в те, що свобода принесе нам щастя. Тоді нам здавалося, що для цього варто лише позбавити комуністичну партію монополії на владу і запровадити вільні вибори. Тепер я розумію, що ми виглядали тоді як старшокласники, які щойно отримали атестат про середню освіту і можливість самим вибирати як жити далі.

Дурні ми були, недосвідчені. 1990 року ми навіть не уявляли собі, що вільні і демократичні вибори можна сфальсифікувати, що вільні громадяни можуть продавати свій голос за кіло гречки. Але все одно це було щастя – щастя відчувати себе господарем власної долі. Ми були щасливі як юнак, якому кохана сказала "так", і який бачить майбутнє суцільним святом любові та злагоди. Власне, так і має бути – навіщо у сімнадцять років думати про виразку шлунку чи тромбофлебіт, про пенсію чи аліменти?

Коли я бачу тисячі білорусів, які вперше в житті вийшли на вулиці, аби захистити свою свободу, я заздрю тому відчуттю загального братства, яке можна відчути лише раз в житті. А можна і не відчути. Вони ж справді щасливі як діти, щасливі, що нарешті всі разом відкрито сказали своєму диктатору все, що про нього думають.

Нам цього вже не відчути. Ми вже давно звикли до того, що владу чи ворога можна називати як завгодно, а їм це байдуже. Ми можемо скільки завгодно кричати "Путін – х*йло!", а обрана нами влада запопадливо заглядатиме цьому х*йлу в очі. Ми багато чого знаємо, багато через що пройшли за ці тридцять років свободи. І маємо тепер те, що має той колишній юнак, який зрозумів за тридцять років, що мати свободу – це ще не все. Але її таки треба мати!

Численні українські "експерти" передбачають сьогодні, що в разі повалення Лукашенка білоруси оберуть собі щось іще гірше і матимуть після цього проблеми. Чия би корова мукала: подивіться, що ми торік обрали собі! І залиште білорусам право самим виборювати свою свободу. Їм ще належить пройти той шлях, який пройшли ми. Можливо, вони зроблять кращий вибір, ніж ми колись, можливо, гірший. Але це буде їхній вибір. Перший у житті. Нехай їм пощастить.

Микола Несенюк, для Gazeta.ua