Неправильно узагальнювати тих, хто живе в Криму. Місцеві розділилися на три групи

Які настрої панують на півострові

На материку люблять питати про те, які настрої панують в Криму. При цьому ніякої достовірної соціології у нас на руках немає і не з'явиться — і про причини цього вже доводилося писати. Можна лише припустити, що за останні шість років кримчани розділилися на кілька груп.

Перша група — це ті, хто в 2014 році радісно прийняв нові прапори. Ядерна проросійська група навряд чи здатна до еволюції. За минулий час вони встигли спалити всі мости. Будь-яке визнання помилок ризикує обрушити їхню картину світу. Ці люди встигли грунтовно вкластися в ідею "російського Криму" і "ворожої України", щоб дозволити собі сумніви. А тому все, що їм доступно, — це рефлексії на рівні "цар чудовий, а ось бояри не дуже", - пише Павло Казарін для "Крим.Реалії".

Друга група — це ті, кому ближче цінності побутового виживання. Для них колір прапорів вторинний, куди більше значення має тема умовної "стабільності". До анексії вони судили про Росію за репортажами російського телебачення, а останні шість років вони порівнюють телевізійну Росію і реальну. Яка встигла за ці роки збільшити пенсійний вік і затягнути своїм громадянам пояси. У соціальних мережах вони зазвичай неголосно скаржаться на труднощі побуту і старанно відмахуються від пропозицій поговорити про причини ситуації, що склалася.

Третя група — це проукраїнські налаштовані кримчани. Їм довелося найскладніше, тому що останні шість років їм випало жити в країні, яка відмовляється визнавати сам факт їхнього існування. Для Росії принципово важливо довести собі і світу тотальну лояльність жителів українського півострова. Що виявляється не тільки в "північнокорейських" цифрах лояльності за підсумком будь-якого голосування, але ще й у тому, що будь-хто незгодний автоматично опиняється в Криму в зоні ризику.

Усередині цього третього табору можливі кілька векторів еволюції.

Хтось йде в практику "малих справ". Одні присвячують себе родині і дітям, інші — роботі, треті знаходять хобі. Пошук персонального "бункера" досить закономірний: неможливо постійно жити у "відмобілізованому" стані. Їх персональний внесок у боротьбу з несправедливістю зводиться до "зменшення ентропії всесвіту". Хтось інвестує у власне навчання або кар'єру. Хтось — присвячує час дітям. Хтось — волонтерить на користь незаможних або прибирає сміття в парках. Одночасно вони намагаються не занурюватися в політику — щоб політика не почала цікавитися ними самим.

Ті, хто вирішив не тікати від реальності — рано чи пізно опиняються у владі дифузії. Зрештою, неможливо жити в соціумі і бути вільним від нього. Російська пропаганда в Криму дуже вже повсюдна, щоб можна було уникнути її торкань. Вони ритуально говорять про те, що не вірять телевізору, а потім починають його цитувати. Міркують про те, що анексія дозволила Криму уникнути "великої крові". Запевняють, що готові чути "усі сторони конфлікту". За останні шість років багато хто з них ціннісно перебралися з проукраїнського табору в російський ліберальний.

Нарешті, остання група — це ті, хто пішов у жорстку внутрішню еміграцію. Ті, хто скоротив до мінімуму коло свого спілкування. Ті, хто продовжують підтримувати відносини переважно лише з однодумцями. Жорстка інформаційна аскеза дозволяє їм не відволікатися на російський телевізор. Щоб зберегти себе в чужому оточенні — вони йдуть в глуху оборону. Лише це дозволяє їм залишатися тими, ким вони були на момент анексії.

Цілком допускаю, що цю класифікацію можна доповнити. Але, так чи інакше, узагальнювати тих, хто живе в Криму, було б неправильно. Як би хто не намагався переконати нас у протилежному.

Copyright © 2020 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода