Україна сперечається не про абітурієнтів з Криму і Донбасу, а про саму себе

Розкривати двері українських вузів для них треба було ще у 2015-му

Офіційний Київ запропонував спростити вступ до українських вузів для абітурієнтів з окупованих територій. Ідея проста, логічна і запізніла. Але саме вона відкрила у країні ящик Пандори. І тепер ми стежимо за тим, як бажання помсти перемагає здоровий глузд.

Розкривати двері українських вузів для абітурієнтів Криму та Донбасу треба було ще у 2015-му. Причому, розкривати максимально широко ‒ без обмежень на вибір вузу та вступних іспитів. З деяких причин, - пише Павло Казарін для "Крим.Реалії".

Перше. Офіційна позиція України досить проста. Крим і Донбас ‒ окуповані. Місцеві жителі ‒ заручники ситуації, а не її архітектори. Україна бореться з Москвою за повернення своїх територій. Країна платить велику ціну, щоб звільнити українських громадян, змушених жити під керівництвом чужої ворожої держави.

І якщо ви погоджуєтеся з перерахованим, то як це в'яжеться з неготовністю брати в українські вузи шістнадцятирічних підлітків? Тих самих, які за правом народження є українськими громадянами. Тих самих, заради звільнення яких українська армія п'ятий рік сидить в окопах уздовж лінії розмежування. Тих самих, про долю яких Київ згадує щоразу, коли йдеться про продовження західних санкцій проти Москви.

Заклики пускати їх до вузів за загальними правилами схожі на лукавство. Ці підлітки поступаються своїм одноліткам з інших областей. Вони змушені навчатися за окупаційними шкільними програмами. У них є якісні прогалини у знаннях, і заклики міряти їх загальною лінійкою схожі на заклики виходжувати поранених звичайним раціоном. Якщо Україна не вважає належним допомагати своїм громадянам, які опинилися у складній ситуації, то чому нам мають вірити жителі інших країн, яких ми запевняємо в тому, що звільняємо "своїх" від "чужих"?

Друге. Будь-яка війна йде не тільки за території, а й за уми тих, хто на цих територіях живе. У 2015-му у Криму і на Донбасі було ціле покоління, яке виросло за незалежної України. Вони вчилися за українськими програмами, вболівали за українські футбольні клуби та вважали столицею країни Київ, а не Москву. І перше, що почала робити Росія в тому ж Криму ‒ це надавати їм максимально пільгові програми вступу до російських вузів.

Упродовж останніх п'яти років Росія приватизувала українських підлітків з Криму та Донбасу. Тих самих, які не ходили у 2014-му на мітинги. Які не голосували за Януковича і не сумували за Радянським Союзом. Вона забирала в України не тільки її території, а й людей. А офіційний Київ віддавав перевагу половинчастим рішенням ‒ і наважився на повноцінні лише у 2020-му.

Кожен, хто засуджує, приміряє мантію інквізитора. Причому, у своєму полюванні на відьом він мстить дітям. Тим, кому на момент окупації було 11 років. Всякий раз, коли вони чують про те, що їм немає місця в українських вузах ‒ у них залишається все менше сумнівів у тому, що Росія була з ними чесною. Коли говорила, що в Україні вони нікому не потрібні. Коли наполягала, що у них немає з Україною нічого спільного.

Третє. У жителя Криму та Донбасу не так вже й багато причин, щоб відсилати свою дитину на навчання в український вуз. Це загрожує підозрою в ненадійності. Зайвою увагою окупаційної адміністрації. Зрештою, це історія про те, що твоя дитина навряд чи повернеться додому після отримання диплома.

І річ не тільки в тому, що український диплом буде не в пошані в окупаційних адміністрацій Криму та Донбасу. Йдеться про те, що п'ять років, проведених в українському вузі, в українському оточенні й серед українських наративів, змінюють твоє уявлення про світ. І саме тому та ж Росія упродовж усіх пострадянських років відкривала для абітурієнтів із сусідніх країн двері у свої університети. М'яка сила. Формування ідентичності. Боротьба за уми та серця.

Той, хто сьогодні в Криму і на Донбасі радіє окупаційним прапорам, навряд чи пошле свою дитину навчатися до Києва, Вінниці або Львова. Тому що "фашисти", "снігурі" та "хлопчики в трусиках". Пошлють свою дитину лише ті, хто залишився жити в окупації під впливом обставин. Ті, кому ви посилаєте свої прокляття ‒ їх не почують. Натомість ваші прокляття чують ті, хто їх не заслуговує.

Україна продовжує заочно сперечатися про долю окупованих територій. Одні борються за те, щоб їх повернути. Інші ‒ за те, щоб від них захиститися. Хтось готовий воювати, щоб українські прапори повернулися в Донецьк і Севастополь. Хтось ‒ за те, щоб окупаційні прапори не прийшли до Харкова та Одеси. Але навіть найжорсткіші яструби зазвичай зводять свою позицію до того, що перед тим, як будувати стіну вздовж лінії розмежування, потрібно забрати звідти всіх лояльних. Так ось. Готовність здобувати освіту в українському вузі після шести років життя в окупації ‒ це найкращий тест на лояльність.

Це найпростіша арифметика. Плюс одна людина тут ‒ це мінус одна людина там. Кожен донеччанин, луганчанин або кримчанин, який переїхав сюди, ‒ це ще один привід Україні говорити від імені жителів окупованих територій. Кожен новий абітурієнт в українському вузі ‒ це мінус ще одна людина, якій "русский мир" встигне промити мізки.

А всім, хто турбується про бюджетні гроші та чистоту конкуренції, я просто нагадаю пару цифр. Торік в Україні навчалося 1,3 мільйона студентів. З них близько п'яти тисяч ‒ це абітурієнти з окупованих територій. У загальному заліку ‒ менше, ніж половина відсотка. Мала величина, що тяжіє до зникнення. І якщо в України є шанс її виправити ‒ було б нерозумно цим не скористатися.

Зрештою, тільки нам вирішувати, де закінчується Україна. І тільки нам вирішувати, що саме ми збираємося робити з окупованими територіями. Завойовувати чи звільняти.

Copyright © 2020 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода