Син Нації. Ворог Держави. Частина 1.
Найближчим часом мене судитимуть за обвинуваченням "у розпалюванні расової, етнічної та релігійної ворожнечі". Стаття доволі-таки рідкісна, і у моєму місті за всі роки Незалежності я - перший, кого судитимуть за таке. Підставою стало проведення мною 18 лютого маршу-рейду проти імміграції. Ясна річ, що я, як і мої опонети вважаю свої дії правильними і вмотивованими. Я не беруся стверджувати, що я є об'єктивним у момент, коли пишу ці рядки, тому судіть самі.
Чому я виступаю проти імміграції
Одразу зазначаю, що проблема імміграції – не є "стержнем" моїх переконань. У своїх діях я виходжу з позиції: "Усе те добре, що добре для мого народу, і все те зле, що моєму народові шкодить". Якраз імміграція є одним із тих багатьох явищ, котрі шкодять Україні.
У нас проживає вже більше семи мільйонів іммігрантів. Згідно зі звітом UN Statistics Division, ми входимо до п'ятірки країн світу, за їх кількістю. І це офіційна статистика, яка не враховує нелегалів, котрі здебільшого намагаються нашою територією дістатися країн Європи. Україні дуже пощастило, що вона бідна, інакше б ця проблема була б ще
гострішою і ми б з нашим географічним становищем впевнено посіли б перше місце за кількістю чужинців у нашому домі.
На сьогодні у Вінниці проживає близько восьми тисяч іноземців. Вінничани всі майже поголівно вирішили чомусь, що в нас тут лише студенти. Однак, насправді, студентів всього три тисячі, інші вже тут проживають постійно, займають наші робочі місця, витісняють підприємців тощо. Неозброжним оком помітно, що вулиці міста "чорнішають" з кожним роком. Та й студенти ці поводять себе надто нахабно, як для тимчасових гостей.
Толерантна Європа вже згортає політику мультикультуралізму, зіткнувшись з проблемою інтеграції іммігрантів з Азії та Африки у європейські суспільства. В результаті толерантні європейці отримали "чорні" квартали, ріст злочинності, безробіття, масові безлади, які влаштовують "гості". До того ж мусульмани аж ніяк не збираютсья приймати звичаї європейців, а навпаки згідно постулатів своєї релігії захоплюють життєвий простір і проповідують світове панування ісламу.
Однак я бачу головну проблему імміграції не лише в соціальній чи релігійній площині. Коли в Україну приїжджають європейці, я не заперечую проти їх проживання на нашій території тому, що вже через кілька поколінь діти цього європейця нічим не вирізнятимуться від корінних українців.
Інша справа - кольорові іммігранти. Звісно безліч з вас назвуть мене расистом і зовсім кінченою людиною, яка чомусь заперечує тезу про те, що "Колір шкіри не має значення". Однак я вслід за батьком української Незалежності Левком Лук'яненком повторюю: "Я всією душею виступаю за збереження українців як білої раси, і категорично проти перетворення української нації на націю чорних, коричневих, сіро-буро-малинових!"
Моя позиція може комусь подобатись, а хтось кидатиме в мене каміння. Але згідно діючої Конституції я все ще маю право вільно висловлювати свою думку, так само, як і "збиратися мирно без зброї" спільно з людьми, які сповідують схожі переконання. Це право я і спробував реалізувати 18 лютого 2012 року.
Що відбулося 18 лютого?
Насправді головною акцією, яку я запланував провести у цей день, мав бути зовсім не марш проти імміграції, однак доля розпорядилася інакше. У Вінниці вже давно і з перемінним успіхом точиться боротьба навколо встановлення пам'ятника Тарасові Шевченку. Ще в перші ж роки Незалежності, після знесення Лєніна, постало питання про встановлення Кобзаря. Місце для нього, як для духовного провідника нашого народу повинно було бути у центрі Вінниці. І в цьому ніхто не сумнівався, однак ідея застрягла у 
тенетах бюрократії і впиралася у постійну нестачу коштів. Коли питання нарешті зрушило з мертвої точки, то мер Вінниці "щирий українець" Володимир Гройсман, за будь-яку ціну вирішив не встановлювати Шевченка на площі Театральній у центрі міста і всіма способами намагається реалізувати свою ідею. Як відомо, прізвище "Гройсман" має єврейське походженя, а в поезії Шевченка важко відшукати позитивні згадки про цей народ. Є лише висловлювання на зразок: "Не будете шинкувати, прокляті жиди" і ніше у тому ж дусі, чого лиш варта поема "Гайдамаки". Шевченко був "нетолерантним". Однак не вникатимемо в деталі української історії та літератури і причини, чому наші предки при бунтах і повстаннях убивали євреїв, і чому, наприклад, вони не чіпали сербів, греків, німців та інші народи, які теж проживали на нашій території. Повренемося до теми...
У той день, 18 лютого, ми хотіли привернути увагу громадськості до проблеми встановлення пам'ятника Кобзареві. Потрібно було щось справді провокаційне, що б викликало резонанс у суспільстві. Вирішили оргіназувати флешмоб "В топку!" і спалювати на площі плоди старих ідеологій, які заважають чиновникам приймати правильні рішення. В той же час, аби залучити більшу кількість людей, я зметикував, що варто провести дві акції в цей день. По закінченні флешмобу ми мали змінити гасла і транспаранти і розпочати "Марш-рейд проти імміграції".
Прибувши на місце, я переконався, що моє рішення було правильним. З технічних причин проведення флешмобу було вже неможливим. До того ж новий начальник громадської безпеки у Вінниці (дана посада створена для впливу мера на МВС) - В'ячеслав Блащук вирішив, що він "сам собі закон" і почав погрожувати учасникам акції не лише у випадку спалення чого-небудь, а й якщо бодай один із учасників ступить на дорогу. Кількома днями раніше пан Блащук наполегливо рекомендував мені по телефону не проводити жодних акцій і пообіцяв "другою державною" мовою: "Па дарогє ви нє прайдьотє. Раньше прахаділі, потому што бил другой начальнік. Но тєпєрь етава нє будєт". В умовах тотального беззаконня я вирішив не підставляти людей і ми пішли маршем від площі Театральної по тротуару.
На шляху зупинялися біля Ленінського райвідділу міліції, протестуючи проти свавілля
ментів, і далі вирушили в район найбільшого скупчення іммігратнів у нашому місті - студмістечка Медуніверситету. Пройшовши з гаслами по периметру, ми зупинилися біля останнього гуртожитку, де влаштували імпрвізований мітинг на його сходах. Чужинці "обліпили" балкони і з цікавістю спостерігали за дійством. Неодноразово на допитах переглядаючи відео я мав можливість уважно спостерігати за їхніми обличчями. На тих обличчях немає ні страху, ні краплі поваги до українців, які прийшли висловити свою позицію стосовно їх перебування на нашій території. Я не стверджуватиму, що я є "добрим самаритянином", і що там на сходах я виголошував промови про "мир у всьому світі", можливо в чомусь я й був різкий, однак ні тоді, ні сьогодні я ні на йоту не сумніваюся у правильності своїх слів і переконань.
Акція завершилась традиційно виконанням Національного Гімну, після чого ми розійшлися. Але найцікавіше почалося потім...
"Перші ластівки"
Наприкінці лютого мені зателефонували зі слідчого відділу Прокуратури міста Вінниці. Зі мною розмовляв слідчий Гупяк, який повідомив мене, що до них звернулася мерія з проханням перевірити законніть даної акції. Я довго ухилявся, однак таки з'явився у Прокуратурі 8 березня. В той день увечері співробітники відзначали "міжнародний день Клари Цеткін та Рози Люксембург", а самого Гупяка на робочому місці вже не було. Як виявилося, слідчий не знайшов ознак злочину у десятиденний термін, тому Прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи.
Мені зателефонували наново 9 квітня. На цей раз вже в.о. Прокурора міста Вінниці - Артур Добросєрдов. Я з'явився у той же день і дав письмові пояснення, що "дана акція була спрямована виключно на захист інтересів українців, і жодним чином не розпалювала ніякої ворожнечі". Вийшовши з кабінету я зустрів пана Блащука, який щиро "вболіваючи" за мою долю, спеціально приїхав на окраїну міста, аби дізнатись, чи не порушено, бува, кримінальної справи. Я відповів, що нема ніяких підстав, на що він заперечив: "Найдьом", і кинув вже навздогін: "І нє вздумай ещо што-то мутіть. На етат раз уже нє пракатіт". Я лиш засміявся.
Читати продовження (Частина 2)
