Зеленський має правити якнайдовше, щоб країна зробила висновки зі своїх ілюзій

Яка вона - нація? І хто говорить від її імені?

У 2014-му в країни з'явилося віртуальне віче. Фейсбук став головною соціальною мережею країни. Чиновники створювали акаунти, вступали в суперечки і відповідали на коментарі.

У соцмережах видавали ярлики на князювання, зривали погони і проводили референдуми про довіру. За симпатії боролись, критику оскаржували, а лояльність мережі вважалася головним соціальним капіталом, - пише Павло Казарін для "Української правди".

Через шість років все змінилося.

Зеленський вже рік у президентському кріслі - і рівень онлайн-критики лише зростає.

До прихильників порядку денного суверенітету, які від початку нічого не очікували, додалися розчаровані прихильники реформ. Після зачистки Кабміну вони перейшли в опозицію - і тепер їхні голоси звучать в загальному хорі обурення.

Але цей синхронний несхвальний гул соцмережі ніяк не корелює з соціологією.

Всупереч очікуванням рейтинг Зеленського не завалився. Якщо його попередники втрачали за перший рік від третини до половини своїх виборців, то з шостим президентом все інакше.

У 2020-му в першому турі за нього готові проголосувати 42% виборців, які визначилися, в той час як рік тому таких було лише 30 з невеликим. Всупереч карантину, кризи і критики.

Звична нам частину фейсбуку виявилася дуже далекою від народу. І вся ця ситуація ставить перед нами два питання.

Перше: хто тепер говорить в країні від імені нації?

Питання зовсім непусте. Воно безпосередньо стосується найрізноманітніших очікувань, які є в таборі опонентів Зеленського. Наприклад, очікувань третього Майдану.

Будь-яке повстання - це завжди оспорювання легітимності. Сутичка за право виступати від імені народу.

Революціонери можуть бути в меншості, але якщо їхня публічна легітимність вища, ніж легітимність влади, це дає їм шанс.

Влада повинна втратити підтримку. Втратити довіру. Лишитися рейтингу. Тільки тоді вона втрачає право на застосування сили і починає нагадувати узурпатора.

Повстання не може бути успішним, якщо воно не виступає від імені нації. Головна проблема будь-яких очікувань, пов'язаних з третім Майданом, полягає саме в тому, що Зеленському довіряють 57%, а не довіряють - лише 37%.

Баланс його публічного рейтингу перетворить будь-яке повстання в путч, а будь-яких революціонерів - в заколотників.

Ті, хто чекає добровільної відставки Зеленського, ризикують спіткнутися об ті ж цифри. Якщо Зеленський позбудеться посади (по добрій волі або через станом здоров'я), то з таким рівнем підтримки і довіри вже наступного дня він стане "українським Кеннеді". Таким собі Діоклетіаном, який вважав за краще вирощувати капусту замість того, щоб правити Римом.

Опонентам Зеленського якраз варто бажати максимально довгого правління шостого президента. Щоб вантаж помилок знижував його рейтинг, суспільство розчаровувалося у власному виборі, а країна робила висновки з ілюзій зразка 2019-го.

В іншому випадку соціологію довіри до нього виллють в бронзі, топоніміці й колективній пам'яті.

Друге питання не менш важливе. Яка вона - нація?

Ми звикли вважати, що Україна складається з проукраїнського табору, з проросійської опозиції та інертної більшості. За серця останніх ішов бій під час будь-якої виборчої кампанії.

Перемагав той, кому вдавалося переконати маси покласти електоральні гирі на свою чашу ваг.

Коли з цим завданням справлявся проукраїнський табір - перемагав Віктор Ющенко.

Коли інертна більшість пов'язувала надії на краще життя з проросійським вектором - тріумфатором ставав Віктор Янукович.

Ці гойдалки за останні тридцять років стали звичним елементом реальності. Щоразу президентські вибори ставали референдумом про майбутнє.

Регулярно в другому турі змагалися схід і захід. Все змінилося торік.

Володимир Зеленський став президентом третього табору. Тієї самої української більшості, яка раніше не мала суб'єктності.

Шостий президент країни апелював не до полюсів, а до середини. Інертної, мовчазної і в значній мірі деідеологізованої.

Вже не обиватель примикав до полюсів, а навпаки - вихідці з ідейних полюсів примикали до більшості. А тому в оточенні президента є представники як табору Майдану, так і вихідці з табору антимайдану.

Всі вони вирішили, що зможуть нав'язати шостому президенту країни свій власний порядок денний. А заодно понятійний апарат, програму дій і картинку реальності.

Втім, стартові позиції тут явно нерівні. Тому що проросійський сценарій зовсім не зводиться до того, щоб президент говорив мовою антимайдану.

Кремль і його українських союзників цілком влаштує максимальне ослаблення України. Наприклад, хаос, криза управління, знесення інститутів, порушення зобов'язань перед донорами.

В умовах, коли на чолі країни знаходиться дилетант, продавати йому прості рішення завжди легше, ніж складні.

Якщо до того ж дилетант озирається на рейтинг, то це лише спрощує завдання. У цьому сенсі проукраїнський табір і проросійський поєднуються між собою як будівельна бригада і диверсійний загін.

Ламати не будувати, а тому першим буде завжди складніше, ніж другим.

Україна могла думати, що свій головний іспит вона склала в 1991 році. Потім - що це сталося в 2014-му.

Але, судячи з усього, каденція Володимира Зеленського стане черговою перездачею на атестат зрілості.

Пристебніться, буде трясти.