Смерть вождя – надія на послаблення кошмару. Але у Північній Кореї все інакше

Версія комунізму в КНДР від початку запрограмована таким чином, що ніколи не передбачала значних відхилень від курсу максимальної ізоляції

Ось уже кілька днів увесь вільний і невільний світ – хто з надією, а хто і зі щемом – спостерігає за новинами з Північної Кореї. Властиво кажучи, словосполучення "новини з КНДР" – типовий оксюморон, оскільки правдивість цих "новин" така ж непевна, як і їхня вартість. Тому заради коректности годилося би говорити лише про одну новину з цієї далекої і моторошної країни: евентуальну смерть – або, якщо не смерть, то ситуацію зі здоров'ям – Вождя, утримуваного в невідомому місці в невідомому стані і з невідомими перспективами подальшого перебування на цім світі.

Однак тих, хто сподівається його смерти, не випадає кваліфікувати як людей кровожерливих чи звичайних роззяв, спраглих видовищ на тлі одноманітної катеринки коронавірусного карантину. Ні, думаю, надії більшости якраз пролягають у площині прекраснодушних думок про визволення цієї країни від влади нелюдської кліки з антигуманною ідеологією. А смерть Вождя – того, хто залишає свою країну з атомною бомбою і мільйонами безіменних могил – хоч і примарна, але надія на щось таке, як послаблення перманентного кошмару. Адже зі смертю Сталіна прийшла хрущовська "відлига", а зі смертю Мао китайський комунізм набув трохи людянішого вигляду. Інша річ, що північнокорейська версія комунізму від початку запрограмована таким чином, що ніколи не передбачала значних відхилень від курсу максимальної ізоляції. А отже, достеменно невідомо, за правління якого з трьох Кімів людям було легше і що таке полегша в цьому конкретному випадку: стриманіша жорстокість каральних органів? слабший контроль? менший страх? краще харчування?

У міркуваннях про Північну Корею неодмінно постає тема їжі та голоду – зрештою, як і в усіх тоталітарних режимах минулого століття. Перед проблемою елементарного виживання кудись на задній план відходить усе інше – тотальна несвобода, брак надій, наявність трудових таборів і переслідування дисидентів. Та й хто такі дисиденти в КНДР після десятиліть великого тоталітарного експерименту? За які провини можна потрапити в число ворогів народу у країні, де про свободу вже ніхто не пам'ятає й ніколи не мав і не міг мати її в досвіді?

Випадок Північної Кореї по-своєму унікальний саме тому, що залишає великий простір для спекуляцій навіть по смерті диктатора, не пропонуючи жодних фактів, жодних сторонніх вражень, жодної людської присутности і натяку на його людську подобу. Адже смерть кожного Вождя – це завжди невеличкий шанс дізнатися трохи більше про те, як він жив, кого любив і ненавидів, до кого прислухався, кому довіряв, з ким спав і що їв на сніданок, обід і вечерю. У КНДР усе зовсім не так, і невідомо, чи колись буде інакше.

У польського репортера Вітольда Шабловського торік вийшла книжка "Як нагодувати диктатора". П'ять посттоталітарних країн, п'ять диктаторів, п'ять різних національних кухонь – Пол Пот і Камбоджа, Саддам Хусейн і Ірак, Іді Амін і Уґанда, Енвер Ходжа й Албанія, Фідель Кастро і Куба: ось політичні та географічні простори, де розгортається мозаїка життєвих доль кількох кухарів, яких у певний момент доля заносить на кухню до всесильних вершителів доль мільйонів.

Безперечно, Шабловський певним чином продовжує традицію класика польського репортажу Ришарда Капусцінського, який, наприклад, у своєму "Імператорі" зумів змалювати останні місяці правління ефіопського монарха Хайле Селасіє з різноманітних точок зору його розгалуженого і численного почту. Натомість автор "Як нагодувати диктатора" свідомо звужує і нібито полегшує собі завдання, зосереджуючи увагу лише на кухні і на смакових уподобаннях диктаторів. Але легко лише напозір, адже кожен із кухарів, як у доброму класичному романі, проходить процес становлення, змінюється під впливом обставин, боїться і страждає, боїться і зітхає, боїться і старається, боїться і чимдуж прагне догодити. А вузькість виявляється настільки широкою і складною, що в описах доль конкретних кухарів мимохіть малюється доля цілої країни. Кожна з історій Шабловського могла би претендувати на окрему книжку і для кожної з історій хотілося кілька продовжень і поглиблень сюжету. Проте автор витиснув максимум із кожної можливости, а подекуди їх і перевершив.

Кухня диктатора – це місце, де в тій країні годують найкраще. Як тремтлива рука хірурга, який нещодавно нібито оперував Кім Чен Ина і нібито йому не вдалося, рука кухаря не мала права на помилку. Тому такі люди буквально ходили по лезу бритви. Певна річ, становище кожного з них корелювалось із загальним характером режиму – адже неможливо стверджувати, що однаково велося кухареві Кастро і кухареві Іді Аміна. З одного боку, всі вони завжди відчували неприємний холодок на карку і, як і кожен слуга режиму, намагалися виконувати свою роботу як слід і навіть ліпше; з другого – перетворювалися на найуважніших опікунів, чия любов іноді була вельми подібною до материнської; з третього – в певний момент настільки улягали чарам своїх клієнтів, що потрапляли у психологічну залежність, яка не минала й після повалення чи смерті диктаторів; з четвертого – кожен із них жодного разу не пошкодував про своє життя під постійним психологічним пресом і ризиком втратити свободу або життя разом із прихильністю.

Кожен із них по-своєму зрісся зі своїм диктатором, у кожного залишилися підстави для світлої ностальгії і майже кожен жодного разу не вдався до критики. За винятком хіба що уґандійського кухаря, для якого його історія готування для Іді Аміна не принесла нічого, крім краху, розчарування й бідної старости в хаті з дірявим дахом. Тоді як усі інші влаштувались у новому житті геть незле.

Читаючи "Як нагодувати диктатора", можна приблизно змоделювати північнокорейських кухарів і місцеву кухню. Там обов'язково мусили бути кухарки, подібні до полпотової улюблениці, "тітки" Йон Муун, які, мабуть, готували ще для Кім Ір Сена з часів Корейської війні і просунулися по службі як не до дружин послів, то до почесних орденоносних радниць. Там обов'язково мусили бути кухарі, подібні до кухаря Енвера Ходжі, "пана К.", який на "сеансах самокритики" мусив вигадувати власні провини, а потім їх героїчно долати. Там обов'язково мусив бути хтось подібний до майстра арабської кухні Абу Алі, якого на знак поваги до його кухарської майстерности могли відрядити на посаду шеф-кухаря в єдиному пхеньянському готелі для іноземців. Там обов'язково мусив бути Флорес, який із потьмареним розумом годує злидні в бідному районі Гавани і кожну розповідь про свою роботу на Фіделя неодмінно завершує завченою фразою: "Ось усе, що я можу сказати. Більше не можу. Не можу, бо по мене прийдуть. Я хотів би, щоби не приходили."

Все це, можливо, колись і в Північній Кореї вийде на яв і ми дізнаємося про їхню кухню трохи більше. А поки що залишається лише надія і щем – для тих, хто фантазує і домислює зовні, та голод і страх – для тих, хто завтра, можливо, витискатиме з себе останні сльози після смерті чергового останнього Кіма.

Публікується з дозволу видання "Збруч"