"Спіймати Кайдаша" – прецедент, що можна робити хороші українські серіали

Наше кіно непогано розвивається останні 6-7 років

Від середньостатистичного мила хороший український серіал відрізняється кількома моментами. Перший – контекст. Зазвичай в нас знімають без нього, щоб можна було продати за кордон. В Росію найчастіше. Тому не зрозуміло, де відбуваються події серіалу – в Києві чи Москві. Від цього страждає якість, як не крути. Та і з точки зору інформаційної та культурної безпеки це кепська традиція. В "Спіймати Кайдаша" - контекст зрозумілий. Є конкретне місце, де відбувається дія. Це - Україна, а не якась нейтральна територія. Переосмислюються наші історичні події та реакції на них. Більше того, це те ж саме місце, що й в оригіналі - повісті Івана Нечуй-Левицького "Кайдашева сім'я".

Друге – робота з персонажами. Зазвичай кінороби кажуть, що намагаються створити неоднозначних героїв. Але далеко не завжди вдається і по факту на екрані ми бачимо пласкі характери. Або хороші, або погані - без напівтонів. Наталка Ворожбит не лише талановита, а і дуже толерантна сценаристка. Персонажів свого серіалу вона розуміє і не засуджує. І робить все, аби цього не робили й глядачі. Адже йдеться про людей, які живуть не дуже добре, самі в тому винні, втім не можуть себе з того всього витягти. Протягом серіалу, глядача стимулюють зрозуміти, чому в них таке життя, і замість засуджувати – співчувати. Кожен з героїв добре прописаний - у них є історія, мотивація, характер. До того ж, Кайдаші – не сказати, що оригінальна сім'я. Родин з такими ж проблемами - на кожному кроці. І в селах, і в містах. Толерантний глядач подумає – а чи я не такий самий, як герої? Може і мені потрібно попрацювати над собою?

Найбільше з усіх мені подобається Мотря, героїня Антоніни Хижняк. Може тому, що сама акторка крута, абсолютно впевнена в її потенціалі. Когось вона страшенно дратувала, але не мене. В цьому моя "фаворитка" - Мелашка Дарини Федини, яку я, часом, готова була вбити. Вона нагадала отих жінок, які ходять по усіляких ток-шоу і розповідають про те, як б'ють її та дітей чоловіки-алкоголіки. У випадку Мелашки - тиранічна свекруха. Та Мелашку можна теж зрозуміти – вийшла заміж рано, одразу ж народила, повторивши життя матері, яку грає сама Наталка Ворожбит. Вона, по суті, маленька дівчинка, яка потрапила у складні обставини і не має сміливості з ними боротися. Робить несміливі спроби, але повертається з того, з чого почала. З чоловіків сподобався Лаврін, Григорія Бакланова. Інтелігент, наче м'який, але здатний на вчинок, коли вже зовсім припече. Спочатку нам показують добру але безхребетну людину, яку можна вигнати з відремонтованої хати. Та під кінець – він себе показує. Іде добровольцем на війну на Донбасі. Герої викликають найрізноманітніші емоції. Вони не однозначні, не прості, суперечливі, складні. Про них сперечаються.

Кайдаші – зріз по Україні. Впізнаєш себе в котромусь з персонажів, або у всіх потроху. Вони мають все ті ж проблеми, що й і глядачі – полярність думок, як вони взаємодіють, умовний поділ на схід і захід. Одні за Ющенка – інші за Януковича. Декому і байдуже. Одні за мир – інші проти окупації Донбасу. Думаємо по-різному, хоч виросли в однакових умовах.

Наталка Ворожбит підійшла до України зі всією своєю любов'ю, але разом із тим максимально критичною до певних суспільних явищ. Вона не відділяє себе від персонажів, не дивиться на них згори, як на піддослідних. Також, через героїв, творцям серіалу вдалось розкрити тему, характерну не лише для нас, а й для світу загалом - неможливість та небажання змінити обставини, у яких живеш. Людям може не подобатись рівень життя, умови, психологічний дискомфорт. Вони шукають відмазки, звинувачують усіх довкола в своїх бідах. Хоч мова йде лише про те, що варто хоча б з'їхати від батьків, позбутись токсичної атмосфери, переїхати в райцентр із села.

Третє, про що йдеться, коли говоримо про якість телепродукту – талант і гроші. Виробники серіалів часто пояснюють їхню низьку якість малими бюджетами. Але коли їм випадає можливість працювати у повному метрі, з непоганим фінансуванням - в результаті часто виходить те саме мило. Тому талант таки має значення. Як і досвід.

Наше кіно непогано розвивається останні 6-7 років. В нас є кльова операторська школа. Але слабка акторська, на що самі спеціалісти скаржаться, нарікаючи на освіту. Але найбільше перепадає сценаристам, саме їх традиційно звинувачують у поганому продукті. Зрештою, якщо не працювати над собою і роками знімати мило задля грошей, то який би у тебе не був талант – є ризик його вбити. Бо ж рука "набивається" саме на такий продукт. В "Спіймати Кайдаша" усе зійшлося. Талановита команда та достатньо грошей, аби не поспішати і зробити усе якісно. Проєкт виграв державний пічінг від Мінкульту і там отримав половину бюджету. Сам пічінг, до речі, критикували, адже кошти мали видавати на кіно патріотичного спрямування. А що таке патріотичне кіно – навіть у Мінкульті не могли нормально пояснити. Додамо і те, що "патріоткіно" вже встигло добряче проасоціюватися із "шароварщиною". Та й мистецьке коло обурювалось, мовляв, з якого це переляку гроші виділяють на телевізійні проєкти? Звинувачували телевізійників у лобіюванні. Ті ж поспішали пояснити, що серіали часто критикують за низьку якість, а вона зокрема є результатом мізерних бюджетів. Телеканали не можуть виділити більші, тому потребують допомоги держави. Зараз ми можемо оцінити результати. На жаль, традиційного "мила" теж назнімали. Але "Спіймати Кайдаша" - приклад хорошого проєкту. Втім, рейтинги у нього були хоч і непоганими, але нижчими, ніж у багатьох примітивних історій про "любов-кров", які так люблять глядачі. З викраденими дітьми, втраченою пам'яттю і ше бозна-чим.

Стосовно того, як Наталка Ворожбит перенесла на наш час сюжет книжки Івана Нечуй-Левицького – то це вже випробувана та популярна схема. Коли усім набридає дивитись одну і ту ж класичну постановку Шекспірівського "Гамлета" треба щось міняти. Беруть сюжет, героїв, переносять їх в інший час та реалії. Це завжди інтригує, бо стає цікаво, що там автори понапридумують нового. "Кайдашева Сім'я" - гарний вибір для переосмислення. Це крута історія, яку багато людей точно назве у своєму топі української класики. То нащо вигадувати щось нове, коли є така чудова першооснова, на яку можна накласти своє бачення? З іншого боку, у багатьох людей зберігається упередження до української літератури, завдячуючи слабкій шкільній програмі. Ось така у нас психологічна травма. Тому сама назва серіалу часом відлякувала потенційних глядачів. Чимало з них брались за серіал лише після сотого прочитаного позитивного відгуку. То ж тут ще питання – це твір зіграв на руку серіалу, чи навпаки, серіал зіграв на користь "Кайдашевої сім'ї? І її після перегляду почнуть із задоволенням перечитувати.

Негативних відгуків про "Спіймати Кайдаша" бачила дуже мало. Серед невдоволень, які доводилось знаходити в коментарях – претензія до мови – суржика. У нас є ряд глядачів, які не терплять суржика. Вони за чистоту мови, проти будь-яких її трансформацій, ставлять у приклад прозу Сергія Жадана, його твори про схід України, де говорять чудовою українською, і це все дуже органічно виглядає. Але інші навпаки – захоплюються мовою серіалу, хвалять органічний, ненадуманий суржик. Мовляв, у нас же не говорять літературною українською, тому і персонажам віриш, як і всій історії.

Ще один кпин у бік серіалу – забагато гротеску. Я з цим не згоджуюся, але є і такі думки. Одні запевняють, що в українських селах і не таке можна побачити, інші кажуть, що актори переграють. Але це сприйняття кожного. Продукт дає глядачу свободу - тим він і крутий. Можна інтерпретувати його, як заманеться. Шукати відповіді на питання, які найбільше болять. В цьому і цінність. Примітно, що велика авдиторія "Спіймати Кайдаша" не має вдома телебачення. Тобто телевізор мають, але використовують його лише для перегляду того контенту, який самі обирають – стрімінгові патформи та SmartTV. Тому показники телевізійних рейтингів тут можна серйозно піддати сумніву - "Кайдашів" масово дивилися в інтернеті. Ще на користь серіалу серйозно зіграло так зване "сарафанне радіо", коли проєкт рекомендували, коментували, оглядали та навіть дивувались. І велика авдиторія підтяглася через тиждень-два-три після показу на ТБ. Враховуючи усе це, "Спіймати Кайдаша" може стати прецедентом того, що можна робити хороші українські серіали. І їх добре дивитимуться.

Але от тут справа у самій платформі. Чи варто показувати їх на безкоштовних телевізійних каналах – уже питання. Тобто, звісно варто, але виробникам часто це не вигідно. Навіщо докладати зусиль, витрачати купу часу та грошей, якщо результат такий самий, або і гірший, ніж від дешевої мелодрами, зробленої нашвидкоруч? Вже не перший рік ходять розмови про платні платформи, на кшталт Netflix. Чи кабельного ТБ з абонплатою. Авдиторія платить гроші щомісяця, її смаки вивчаються і знімаються проєкти під цих людей. А ті, хто дивиться безкоштовне ефірне мовлення - ок, дивіться продукт без претензій на якість. Але будьмо відвертими – в Україні до такого не готові. Поки що.

Немає критичної кількості людей, які згідні платити за контент. Представники українських платформ на кшталт Megogo чи Oll.TV жаліються, що просто не мають коштів на дорогі серіали. Єдине на що вони спроможні – блоги. Тому й виходить – цікаві проєкти немає де показувати, телебачення згоджуватиметься їх робити лише з державними дотаціями. Бо телевізійна авдиторія можливо і хоче дивитись "Спіймати Кайдаша". Але умовний "Зов мєчти" вона хоче врази більше. От телевізійники і дають те, що хоче авдиторія.

Погодьтеся, дуже важко змусити людей докладати до своєї роботи зусиль. Це я про виробників. Є уже напрацьований формат, за яким знімають серіали. Він працює, тому навряд чи кінороби будуть масово напружуватися, щоб зробити щось краще. Та й навіщо старатись, якщо показники будуть такі ж, а то й менші? Змусити людей дивитись незвичний для них контент – це той ще челендж. А займатися просвітництвом і вихованням телевізійники аж ніяк не мріють.

Але одразу мушу додати оптимізму, для справедливості. Таки з'являються проєкти, над якими справді "запарились" творці серіалів, причому без державних пітчингів - "Перші Ластівки", наприклад. Ще можна згадати "Нюхача" - хороший, недурний та страшенно дорогий проєкт. Єдиний момент - він таки зроблений без українського контексту, бо йшов на продаж в Росію та інші країни. Виробники їх задумували зокрема і заради себе. Заради власного почуття гідності, якщо завгодно. Не можна бути певним, що от, ці проєкти дадуть початок якісному виробництву серіалів. Але я хочу вірити, що таких продуктів буде все більше. Нехай раз-два на рік, нехай суто іміджево, але телеканали йтимуть на це.

Лєна Чиченіна, для Gazeta.ua