4 стереотипи про українське кіно, які роблять нашу кіноіндустрію приреченою

Найбільше бісять розмови про те, що у нас – не Голлівуд

Маємо купу спеціалістів, які закінчили "інститут всього". Розбираються в кораблебудуванні, літакобудуванні, медицині, міжнародних поставках і в кіно. "Мамчині експерти" зі своєю авторитетною думкою. І це окей. Але зовсім інша справа, коли маячню такого ж рівня несе людина, яка є фахівцем у тій, конкретній справі.

Є 4 основні стереотипи про українське кіно, які поширюють навіть ті, хто працюють в індустрії.

Перший – українське кіно гівняне. Так радикально говорити про це не можна. Але ж говорять. Зокрема ті, хто востаннє дивився українське кіно 100 років тому, і це була якась "Штольня" або "Той, хто пройшов крізь вогонь". Їм не можна нічого довести, бо ж вони дивились 4 українські стрічки і на цьому базують свої радикальні вислови, та знають всі премудрості кіна. Панове, якщо ви уже зібрались давати оцінку чомусь, то познайомтесь із тим явищем, яке оцінюєте. Подивіться хоча би 10 стрічок, почитайте фахові рецензії. І вже тоді ви матимете аргументи значно кращі ніж "Штольня" або "Селфі-паті", прости Господи.

Друге – в оцінюванні кіно є такий фактор, як об'єктивність та толерантність. Ще 5 років тому, була впевнена – якщо фільм не сподобався мені, то він має не сподобатись усім. А як же ще може бути? От виходжу з фільму, і розумію, що моя суб'єктивна точка зору стосовно картини погана. Читаю відгуки своїх колег та друзів розумію - їм подобається. Були праві сценаристи фільму "Про що говорять чоловіки" - легко усе в спорті. Швидше прибіг, швидше приплив – ти найкращий. А в мистецтві це так не працює. Хоч визначити провальні стрічки – можна, та все ж складніше, ніж у спорті.

До прикладу, мені страшенно не сподобався фільм "Позивний Бандерас". Він здався схожим на типовий російський мілітарний серіал, дешеву агітку. Думала, що творці фільму мають мене за ідіотку. Та коли вийшла з персональної бульбашки зрозуміла, що багатьом цей фільм подобається. Він приніс задоволення та навіть натхнення глядачам.

Ми маєм категорію глядачів, які критикують комедії типу "Скажене весілля", "Дзідзьо контрабас" і усі фільми "Кварталу 95". А "Нашими котиками" захоплюються. Кажуть: "Боже, нарешті розумна українська комедія! Дочекались!". Читаю і офігіваю. Бо для мене інтелектуальної різниці між цими фільмами немає. Є ще безліч фанатів нашого патріотичного кіна, яке робиться за ликалами пропагандистських совєтських стрічок. Із простими персонажами, невибагливими історіями, плоскими картинками та й примітивізацією довколишнього світу. І такі подобаються людям, які займаються політичною аналітикою. От в тому і складність кіна та визначення його крутості.

То як зрозуміти, що кіно хороше?

Механізми існують давно. Якщо мова про фестивальне кіно – то хороше має отримувати нагороди на фестивалях. Якщо кіно внутрішнього вжитку - високі касові збори. Але потрібно враховувати жанр фільму. Якщо це комедія із зірками на кшталт Олі Полякової, ясна річ - фільм буде більш комерційно успішним. Якщо драма - фільм від початку приречений. Бо драми у нас дивляться менше, ніж комедії.

Припустимо, фільм з бюджетом 40 млн грн зібрав у прокаті 3 млн. За таке треба виробників бити по сраці і більше не давати грошей на виробництво. Але якщо фільм із тим самим бюджетом зібрав 22 млн – це успіх. Тим більше, якщо це драма.

Багато хто справді не розуміє, як за бюджетом картини і зборами в кінотеатрі визначити її успішність. "Фільм за 40, а зібрав 22 – та він і в "нуль" не вийшов!" - кажуть. Так сталось із "Кіборгами". Його добряче розкрутили, на нього йшли в кіно, зали були переповнені. Багато позитивних рецензій та реакцій. Те саме з "Поводирем". 16 млн кошторис і 14 млн – збори. І це стеля. Бо так у нас збирають драми.

Усі ці тонкощі потрібно мати на увазі. Якщо ви не розумієте їх, то тримайте свою думку при собі. Тим паче, якщо ви працюєте у сфері кіно. Бо це лише свідчить про вашу профнепридатність.

А тепер про збори та самоокупність. Найуспішніший український фільм – "Я, Ти, Він, Вона". В прокаті зібрав 71 млн при кошторисі картини 37. Здавалось би – окупився. Рахуємо.

Почнемо з того, що фільм був приречений на комерційний успіх. Перш за все – авторитет творців – "Кварталу 95" серед своєї авдиторії. Окрім зірок, які знялись у фільмі, головним героєм та режисером був кандидат у президенти Володимир Зеленський. Фільм показували у розпал передвиборчої компанії. І…. не окупився.

Бо половину з прокату потрібно віддати кінотеатрам, майданчикам де його показують. Ще частину - дистриб'ютору. А їм дають приблизно 30%. Стрічка мала би зібрати 95 млн, щоб вийти в "нуль".

Висновок - щоб українське кіно вийшло комерційно успішним його собівартість має бути низькою, але разом із тим до створення треба залучати зірок українського шоу-бізу.

Є вихід із цієї ситуації – продавати фільми за кордон. Відкидаємо російський ринок. Можем продавати у країни Балтики, у Польщу. Щоб напрацювати в цьому напрямку зв'язки та аудиторію – потрібен час. Деякі наші фільми уже показували в Європі. Зокрема "Сторожову заставу" та "Захар Беркут".

Ще одна категорія фільмів, моя особиста біль – фестивальне кіно. "Мамчині експерти" заявляють: "А нахіба нам оце все кіно фестивальне, його ніхто ж не дивляться! То нащо на нього витрачати гроші платників податків? Щоб показали їх на якихось Каннах, Берлінале?".

Кінофестиваль в Каннах та Берлінале - потужні майданчики для культурної дипломатії і інформаційної політики. За допомогою кіно на міжнародних майданчиках показуємо, що ми не Fail state. А українці з традиціями, своєю історією. Що у нас ніяка не громадянська війна, а справжня військова агресія з боку РФ. Окрім того, це ще й мистецький розвиток для наших кіноробів. Оператори вчаться кльово знімати, роблять якісну вибагливу картинку, а не "загальний, средній та крупний план", звукорежисери вчаться робити складні звукові полотна, а не те, що ми чули у "Скаженому весіллі". Режисери, сценаристи, актори – усі вчаться на авторському кіно, щоб потім робити фільми на значно вищому рівні ніж "Свінгери-2". Ну і не забуваймо, що у нас теж є авдиторія, яка хоче дивитись авторське складне кіно. Ми не можемо її позбавити отримувати таке задоволення.

Найбільше бісять розмови про те, що у нас - не Голлівуд. Так ми і не можем бути Голлівудом, бо у нього своя історія та свій шлях розвитку кіноіндустрії. І маємо розуміти, що не усе американське кіно робили в Голлівуді. Він такий один, хоч маємо аналоги потужного китайського та індійського ринку. Але нам навряд чи вдасться повторити їхню історію. Все інше кіно - зовсім інша історія. Французьке, німецьке, польське – існує завдяки державним дотаціям. І зараз, в період карантину, в європейську кіноіндустрію та інше мистецтво починають вливати значно більше державних коштів, ніж це робили до того. Щоб митці змогли вижити в період пандемії.

У нас – навпаки. Держава забирає гроші в мистецтва. Щоб воно вже остаточно загнулось.

Та все ж - слава карантину, що наші кінороби почали викладати свої фільми онлайн. Бо роками сиділи і скніли над ними, нікому їх не показували. Десятки хороших картин так і не дійшли до свого глядача, через режисерів, які, як забобонні батьки, ховали своїх, ще не хрещених дітей, у колясці тюлями, щоб їх не зурочили.

Текст скорочено

Оригінал