Ми переможемо. Іншого виходу немає – ні в нас, ні в людства
Спасибі вам, рідні наші
"І коли явивсь Господь
У крові моїх братів..." (с)
- Тільки не розраховуйте на Захід, - казав мені назавтра по тому журналіст Чеського радіо, єдиний з усіх, що дзвонили тоді "по коментар", котрий усе розумів з півслова. - Захід нічого не зробить, вони бояться Росії, вони здадуть вас, як здали нас у 1968-му...
І я тоді вперше вимовила вголос, майже тими словами, що Адріан у "Музеї":
- Ми не боїмося.
І зрозуміла, що це правда.
(Хоча мені особисто страшно було до млості, і кожна моя дія і кожне слово вимагали додаткових сил на подолання цього страху, обложного, як хмара...)
Того дня я вперше зрозуміла і Стусове "Як добре, що я смерти не боюся", і апокриф про "11-ту Заповідь" - "Не бійся!", і - найголовніше - смисл героїчної жертви: така жертва звільняє живих од страху смерти. Робить їх (нас) непереможними.
(Спасибі вам, рідні наші. І моліться за нас - там, де ви зараз є.)
Ми переможемо. Іншого виходу немає - ні в нас, ні в людства. Навіть якщо не всі це ще зрозуміли, і ця війна тягтиметься, як обіцяв Нострадамус, іще сім років, - акурат поки зрозуміють:
Carthago delenda est (Карфаген має бути зруйнований. - Gazeta.ua).
