Яке кіно нам потрібне

Проста історія із життя. Трохи смішна, трохи сумна

Режисером мені довелося бути один раз в житті. У план-сітці піонерського табору, де я працював вожатим у студентські роки, був конкурс вистав. Тож мій загін із сорока восьми 12-річних піонерів та піонерок теж мав щось на цей конкурс виставити. Про це я згадав зранку у день конкурсу, тож для роздумів часу не було. Тоді я вирішив нашвидкуруч поставити виставу про "рєпку", яку її герої витягнути не можуть.

Аби не морочитися із костюмами я позичив у фізрука шість однакових футболок, написавши на спинах "дєдка", "бабка", "внучка", "жучка", "кішка", "мишка". Ідею взяв із хокею, де саме тоді прізвища гравців почали писати на їхніх светрах. Гадаю, що якби мій "спектакль" тоді послали на який-небудь міжнародний фестиваль, я точно отримав би якусь відзнаку. А так мене не зрозуміли ані діти-актори, ані дорослі у журі. Часи були не ті – слід було робити костюми і наряджати бідних дітей у діда та бабу, кішку та собаку, а це, як на мене, виглядало би в умовах табору по-дурному.

Про цей свій досвід я згадав коли цього тижня у київському кінотеатрі на Подолі йшло одночасно два кінофільми українських режисерів. Перший – костюмний із невідомого ані нам, ані сценаристам, ані акторам із режисерами життя українців у кайзерівській Австрії понад сто років тому. Усе в тому фільмі було правильно – і потужна реклама перед виходом на екран, і розкішні декорації ніби із життя та побуту старих часів, і не менш розкішні костюми, і актриса Роговцева в епізоді… Ну і, ясна річ, голі герої та героїні у різноманітних кольорових позах, на щастя, за виключенням згаданої вище Роговцевої. У маленькому залі на другому поверсі, де йшло це кіно, сиділо зо три десятки людей – картина звична для прокату українських фільмів.

У той самий час знизу сотні людей юрмилися перед великим залом, де мали показувати не черговий американський блокбастер чи американську ж комедію із обов'язковими "факами" та "шітами", а ще один український фільм. У цьому фільмі практично не було декорацій – звичайні українські квартири, готелі, вулиці, дороги, поля та ліси. Костюми героїв виглядали як товар із секонд-хенду. Хоча чому виглядали? І головне – жодного вибуху, жодного пострілу, пожежі чи погоні, і, ви не повірите, жодної голої жінки! На екрані була проста історія із нашого з вами життя, яка може статися із кожним. Трохи смішна, трохи сумна…

І це кіно зібрало повний зал, найбільший із усіх у цьому кінотеатрі! Ось, виявляється, яка у нас сьогодні публіка! Ось яке кіно їй потрібне! Шкода стало, що мій режисерський дебют відбувся не у той час і не у тому місці. Ці люди зрозуміли би мій задум і я, можливо, став би відомим режисером-новатором. Але нічого страшного – режисери знайдуться. Була би публіка!

Микола Несенюк, для Gazeta.ua