Немає сенсу триматися за особливий статус Севастополя

У місті кримських татар було помітно менше, ніж в інших регіонах півострова

У моєму дитинстві ми нечасто їздили в Севастополь. У всякому разі, рідше, ніж в Алушту або Ялту. І справа була не у відстані - зрештою, від мого Сімферополя до Севастополя було ненабагато більше, ніж до південного берега Криму. Просто це місто було закритим.

Особливий статус у міста з'явився ще в 1939 році - і проіснував майже сім десятиліть. Аж до грудня 1995 року на під'їздах до Севастополя були контрольні пункти: жителів інших кримських міст пускали лише за перепустками. Причому Балаклава, яка адміністративно входила до Севастополя, була закритою навіть для самих севастопольців, - пише Павло Казарін для "Крим.Реалії".

За сім десятиліть виросло кілька поколінь людей, які звикли до цього статус-кво. Севастополь став одним з небагатьох міст в Україні, яке могло похвалитися виразною міською ідентичністю. Вона домінувала над регіональною - якщо інші мешканці півострова вважали за краще підкреслювати, що вони кримчани, то жителі міста наполягали, що вони саме севастопольці. Втім, балаклавці від них не відставали. Ступінь закритості в свідомості місцевих була безпосередньо пов'язана з рівнем елітарності.

Частково їх можна було зрозуміти. Закритість міста і статус флотської бази в радянські роки забезпечував інший рівень постачання. Іншу структуру населення. Іншу увагу з боку столиці. Навіть після 1995 року зведений бюджет Севастополя нерідко був такий, як бюджет усієї Автономної Республіки Крим (або навіть перевищував його).

Ми часто говоримо, що Крим був заповідником ностальгії - але особливо це відчувалося в Севастополі. Оборонна свідомість була головним змістом всієї внутрішньої дискусії. Директори художніх музеїв навіть скаржилися, що будь-яка виставка без батальної складової залишається без уваги. Героїка двох оборон переважує на шальках терезів будь-яке майбутнє. Самовідчуття старіючого камікадзе, якого готували вмирати, але час ікс так і не настав.

У пострадянський час місту довго намагалися придумати сенс існування. Одні пропонували роль порту. Інші - туристичного центру. Але всі ідеї упиралися в Чорноморський флот. Той самий, який спершу мав залишатися в Севастополі до 2017-го, а після Харківських угод - до 2042-го. У його розпорядженні були території і причальні стінки. Можливість впливати на бюджет і інфраструктуру. Люди в російських погонах не могли змиритися з втратою впливу - а ностальгія місцевих жителів змушувала їх знову мріяти про "закритий статус" і можливість "погрожувати шведу".

До речі, саме закритий статус свого часу привів до того, що в цьому місті кримських татар було помітно менше, ніж в інших регіонах півострова. Репатріація припала на першу половину 90-х, а в ці роки місто все ще було закрите для іногородніх. Кримські татари змушені були селитися в інших місцях - і до моменту анексії їх загальна частка в Севастополі коливалася в районі 5%. У той час як в цілому по Криму їх кількість доходила до 13%.

У результаті острівцем проукраїнських настроїв в місті вважалися Військово-морські сили України. Які на тлі російського флоту завжди виглядали пасинками. Зарплата, забезпечення, постачання - все це якщо й змушувало когось залишатися патріотом України, то не завдяки, а всупереч. А потім стався 2014-й рік.

Найрідкісніша номерна серія на українських дорогах сьогодні - це СН. Севастополь мав на неї право на правах міста окремого підпорядкування. Таких номерів і до війни було небагато - а тепер можна перерахувати на пальцях. Коли ми зустрічаємося на дорогах, то моргаємо один одному фарами. Ряди моїх кримських АК теж поступово рідшають.

Я пишу це все лише тому, що соцмережі обговорюють правки в українську Конституцію. Ті самі, які прибирають всі окремі згадки про Севастополь з основного закону. Хтось пише: "давно пора". Хтось твердить про правові ризики. А для мене це все - лише привід згадати про місто, в якому я не був останні п'ять років.

Я любив це місто за найкращі в Криму театри. За цілісність архітектури. За те, що це було єдине приморське місто на півострові, яка не впадало в зимовий анабіоз. У свій час я навіть думав про те, щоб туди переїхати. Не встиг.

Але якщо мене чогось і навчили останні п'ять років - так це того, що за минуле триматися немає ніякого сенсу.

Copyright © 2019 RFE / RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода