В Україні пріоритети диктує селище міського типу

У нас є постсовєтська людина з районного центру – одна на всю країну

Епохи змінюються настільки дивовижно й стрімко, що не встигаєш і оком змигнути, як речі, які визначали життя попередніх людей, нині вже нікого не цікавлять. Наприклад, ще в ХХ столітті провідним мотивом української культури був так званий "конфлікт міста і села". Від останнього залишилися на сьогоднішній день лише якісь риторичні відгомони, в яких село – відповідно до ідеологічних поглядів мовця – досі за якоюсь інерцією трактується або як колиска української культури, де зберігається "душа народу" і компендіюм нерозтрачених вартостей, по які завжди можна сягнути в нападі безсилля чи ностальгії, або як традиційно-консервативне гальмо на шляху до процвітання і сучасного культурного розвитку.

Схожа історія з містом, яке люблять за все позитивне – від водогону та каналізації до театру та коворкінґу – і ненавидять за уніфікацію, неприродні ритми і фатальне й незворотне стирання людської особистості з неодмінним відчуженням і викоріненням. Здається, нібито ні село, ні місто не люблять слабких людей. Не люблять вони у свій спосіб і сильних. Покинути село й не прижитися в місті – що може бути промовистішим вироком у цьому житті? Сильний у місті дуже часто має село в анамнезі, яке йому місто згадуватиме до скону, а отже, теж його до кінця не прийме.

Ні село, ні місто не люблять слабких людей. Не люблять вони у свій спосіб і сильних

У межах конкретних людських життів другої половини ХХ століття існував вибір – залишатися в селі чи виїздити з села. І, по суті, більшість із нас, сьогоднішніх, є результатом вибору, який зробили до нас наші батьки або діди. І якщо було щось по-справжньому революційне і значуще в совєтській історії ХХ століття, то саме оця зміна трибу життя для мільйонів українців. Утім, зайве казати, наскільки примарним був такий вибір у тодішніх історичних контекстах. Це радше були умови, в яких насправді не було з чого вибирати. Тому для багатьох наших людей головний соціяльний ліфт совєтської епохи врешті-решт звівся до того, де людині краще спиватись і деґрадувати – в колгоспі рідного села, де ставок із вербами, що опустили додолу свої сумні віти, чи в пропахлому мазутом цеху шумного заводу.

Однак наш доморослий "кінець часів" із супровідною технологічною революцією, що настав після краху великих ідеологій і наративів, разом з іншими формотворчими шаблонами життя залишив на периферії старе совєтське уявлення про непримиренність села та міста. Уявлення дивне й амбівалентне вже навіть тому, що за фасадом совєтського оптимізму з неодмінною "спайкою" цих двох взаємозалежних сфер, де плекалася вічна дружба селянина і пролетаря, існував явний ухил у бік міста.

Совєтське "стирання граней між містом і селом" спричинилося до появи гібридного утворення, в якому місто перестало бути собою, а село занепало і деґрадувало, але до кінця не померло

Саме місто було престижним і бажаним, саме воно пропонувало звабливі вогні і динамічні рухи, саме до нього тікалося з села за перспективами і заробітками, саме воно пропонувало перехід з непрестижної мови та культури у престижнішу – і аж ніяк не навпаки. І якщо загалом оцінювати гуманітарний вимір сталінсько-брєжнєвської індустріялізації, а відтак і її прикінцевої ідеологічної мети – створення особливого виду "совєтської людини" – то засаднича поразка тієї системи в сьогоднішньому дні полягає не в тому, якою вона була (оскільки іншою вона бути просто не могла), а в тому, які наслідки після себе залишила. Славнозвісне совєтське "стирання граней між містом і селом" спричинилося до появи гібридного утворення, в якому місто перестало бути собою, а село занепало і деґрадувало, але до кінця не померло – ні в самих людях, ні у тканині їхнього щоденного життя.

Я маю на увазі, ясна річ, певний світ, який можна умовно визначити як топос, вічно перехідний між містом і селом – селище міського типу, районний центр, у якому і місто, і село змішані приблизно в рівних пропорціях, а головними інституціями, де вони реалізують свою природну "спайку", є, відповідно, вокзал і базар. Там вони вповні реалізують і свою "урбаністичність", і свою "рустикальність", які сплавляються і на виході пропонують щось третє – химерного кентавра з ногами селянина та головою міщанина.

Селище міського типу диктує пріоритети й визначає перспективи

У певному сенсі, саме в сьогоднішніх історичних декораціях у якийсь збочений спосіб нарешті остаточно стерлися грані між містом і селом, і тепер кожне місто, навіть щонайстоличніше, містить у собі риси районного центру. Саме воно – селище міського типу (ні місто, ні село) – диктує пріоритети й визначає перспективи. Щоб далеко не ходити, можна звернутися до проблеми збереження культурної спадщини і неконтрольованої забудови історичних центрів знакових українських міст. Гірке самокритичне визначення "смт Одесочка", що виникло на тлі безнадійної боротьби одеситів із захланним капіталом, який не має жодного стриму і контролю, – лише маленький промовистий штрих до загальної картини. Вартості міської культури зневажуються не "селюками", а особливим типом людської свідомості, яка зависла між селом і містом, не розуміє і не поважає ні сільської традиції з певним набором патріярхальних цінностей, що не дозволили загибелі України, ні міської культури, зведеної попередніми історичними поколіннями.

Тому коли ми, перебуваючи в шалі пошуку інтелектуальних конструкцій, значна частина яких зводиться до розмов про віднайдення якогось "священного Ґрааля", що виведе нас на неозорі поля модерності й культурного оновлення, говоримо про риси якоїсь особливої – омріяної і бажаної – "урбаністичної культури" сучасної України, то забуваємо про одну важливу річ: сьогодні в Україні, по суті, немає ні міста з усталеними інституційними ознаками та революційними можливостями, ні села з його найхрестоматійнішими консервативними функціями. У нас є постсовєтська людина з районного центру – одна на всю країну. І конфлікт більше не в місті і не в селі, а в ній – цій особливій людській конструкції, яка визначає і далі визначатиме в нас моду на все. І це не вирок, а лише початок розмови про те, хто ми насправді такі.

Публікується з дозволу видання "Збруч"

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Віктор Чумак Правник, колишній заступник генпрокурора
Андрій Римарук Ветеран, працівник фонду "Повернись живим"
Остап Українець Письменник, перекладач
Максим Кияк Експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма"
Тарас Чмут Голова правління "Українського мілітарного центру"
Погода