В Україні пріоритети диктує селище міського типу

У нас є постсовєтська людина з районного центру – одна на всю країну

Епохи змінюються настільки дивовижно й стрімко, що не встигаєш і оком змигнути, як речі, які визначали життя попередніх людей, нині вже нікого не цікавлять. Наприклад, ще в ХХ столітті провідним мотивом української культури був так званий "конфлікт міста і села". Від останнього залишилися на сьогоднішній день лише якісь риторичні відгомони, в яких село – відповідно до ідеологічних поглядів мовця – досі за якоюсь інерцією трактується або як колиска української культури, де зберігається "душа народу" і компендіюм нерозтрачених вартостей, по які завжди можна сягнути в нападі безсилля чи ностальгії, або як традиційно-консервативне гальмо на шляху до процвітання і сучасного культурного розвитку.

Схожа історія з містом, яке люблять за все позитивне – від водогону та каналізації до театру та коворкінґу – і ненавидять за уніфікацію, неприродні ритми і фатальне й незворотне стирання людської особистості з неодмінним відчуженням і викоріненням. Здається, нібито ні село, ні місто не люблять слабких людей. Не люблять вони у свій спосіб і сильних. Покинути село й не прижитися в місті – що може бути промовистішим вироком у цьому житті? Сильний у місті дуже часто має село в анамнезі, яке йому місто згадуватиме до скону, а отже, теж його до кінця не прийме.

У межах конкретних людських життів другої половини ХХ століття існував вибір – залишатися в селі чи виїздити з села. І, по суті, більшість із нас, сьогоднішніх, є результатом вибору, який зробили до нас наші батьки або діди. І якщо було щось по-справжньому революційне і значуще в совєтській історії ХХ століття, то саме оця зміна трибу життя для мільйонів українців. Утім, зайве казати, наскільки примарним був такий вибір у тодішніх історичних контекстах. Це радше були умови, в яких насправді не було з чого вибирати. Тому для багатьох наших людей головний соціяльний ліфт совєтської епохи врешті-решт звівся до того, де людині краще спиватись і деґрадувати – в колгоспі рідного села, де ставок із вербами, що опустили додолу свої сумні віти, чи в пропахлому мазутом цеху шумного заводу.

Однак наш доморослий "кінець часів" із супровідною технологічною революцією, що настав після краху великих ідеологій і наративів, разом з іншими формотворчими шаблонами життя залишив на периферії старе совєтське уявлення про непримиренність села та міста. Уявлення дивне й амбівалентне вже навіть тому, що за фасадом совєтського оптимізму з неодмінною "спайкою" цих двох взаємозалежних сфер, де плекалася вічна дружба селянина і пролетаря, існував явний ухил у бік міста.

Саме місто було престижним і бажаним, саме воно пропонувало звабливі вогні і динамічні рухи, саме до нього тікалося з села за перспективами і заробітками, саме воно пропонувало перехід з непрестижної мови та культури у престижнішу – і аж ніяк не навпаки. І якщо загалом оцінювати гуманітарний вимір сталінсько-брєжнєвської індустріялізації, а відтак і її прикінцевої ідеологічної мети – створення особливого виду "совєтської людини" – то засаднича поразка тієї системи в сьогоднішньому дні полягає не в тому, якою вона була (оскільки іншою вона бути просто не могла), а в тому, які наслідки після себе залишила. Славнозвісне совєтське "стирання граней між містом і селом" спричинилося до появи гібридного утворення, в якому місто перестало бути собою, а село занепало і деґрадувало, але до кінця не померло – ні в самих людях, ні у тканині їхнього щоденного життя.

Я маю на увазі, ясна річ, певний світ, який можна умовно визначити як топос, вічно перехідний між містом і селом – селище міського типу, районний центр, у якому і місто, і село змішані приблизно в рівних пропорціях, а головними інституціями, де вони реалізують свою природну "спайку", є, відповідно, вокзал і базар. Там вони вповні реалізують і свою "урбаністичність", і свою "рустикальність", які сплавляються і на виході пропонують щось третє – химерного кентавра з ногами селянина та головою міщанина.

У певному сенсі, саме в сьогоднішніх історичних декораціях у якийсь збочений спосіб нарешті остаточно стерлися грані між містом і селом, і тепер кожне місто, навіть щонайстоличніше, містить у собі риси районного центру. Саме воно – селище міського типу (ні місто, ні село) – диктує пріоритети й визначає перспективи. Щоб далеко не ходити, можна звернутися до проблеми збереження культурної спадщини і неконтрольованої забудови історичних центрів знакових українських міст. Гірке самокритичне визначення "смт Одесочка", що виникло на тлі безнадійної боротьби одеситів із захланним капіталом, який не має жодного стриму і контролю, – лише маленький промовистий штрих до загальної картини. Вартості міської культури зневажуються не "селюками", а особливим типом людської свідомості, яка зависла між селом і містом, не розуміє і не поважає ні сільської традиції з певним набором патріярхальних цінностей, що не дозволили загибелі України, ні міської культури, зведеної попередніми історичними поколіннями.

Тому коли ми, перебуваючи в шалі пошуку інтелектуальних конструкцій, значна частина яких зводиться до розмов про віднайдення якогось "священного Ґрааля", що виведе нас на неозорі поля модерності й культурного оновлення, говоримо про риси якоїсь особливої – омріяної і бажаної – "урбаністичної культури" сучасної України, то забуваємо про одну важливу річ: сьогодні в Україні, по суті, немає ні міста з усталеними інституційними ознаками та революційними можливостями, ні села з його найхрестоматійнішими консервативними функціями. У нас є постсовєтська людина з районного центру – одна на всю країну. І конфлікт більше не в місті і не в селі, а в ній – цій особливій людській конструкції, яка визначає і далі визначатиме в нас моду на все. І це не вирок, а лише початок розмови про те, хто ми насправді такі.

Публікується з дозволу видання "Збруч"