У СРСР майже кожен маскував таємницю. Страх її викриття нікуди не подівся

Без братання

Чоловіка, який багато років тому виклав мені скорочену таблицю типологічних варіантів мешканців одного підкарпатського містечка, вже давно нема на світі. Так само, як і абсолютної більшості тодішніх персонажів польового дослідження. Від цього – як і від зміни певних історичних обставин – воно, однак, не втрачає своєї ілюстративності.

Він розказував про своє покоління, яке у вісімдесятих було вже старцями. Дивися, ми живемо поруч, зустрічаємося одне з одним у різних ситуаціях, ми не сваримося, не мстимо, але й не братаємося, не почуваємося однаковими і рівними, бо хоч ми не знаємо, чого хто хоче тепер, пам'ятаємо, хто що робив тоді, коли кожен крок мав можливість бути вирішальним, - пише Тарас Прохасько для видання "Збруч".

Якраз тоді я читав роман іспанського нобелівського лауреата про громадянську війну в якійсь їхній провінції. Тому точні і лаконічні характеристики знаних мені ближчих і дальших сусідів набували мальовничості і позачасовості епохального роману.

Сам оповідач був свідомим українцем, що одружився з тутешньою полькою. Коли німці дали можливість українцям домінувати над поляками, він, заради безпеки родини, вписався у дивізію. Бився під Бродами, а після розгрому врятувався втечею. Був у штрафбаті. Повернувся і перейшов на нелегальне становище. Його здав знайомий. Тоді відсидів у Сибіру і вернувся додому. Зрадник жив поруч.

Були такі, що воювали в лісі. З них лиш одиницям вдалося легалізуватися. Інших брали зі зброєю в руках. З тих, хто вижив і відбув двадцять п'ять, не було жодного, щоби нічого ні про кого не сказав.

Були такі, які допомагали радянським, воюючи зі своїми лісовиками. Були такі, які мало не щодоби годували і одних, і других.

Декого змобілізували в червону армію вже після німців. Декілька з них прийшли з медалями, хтось себе уміло калічив.

Хтось врятував жидівських дітей, інші переселилися у єврейські доми.

Через якийсь час майже всі стали послушними радянськими громадянами. Дехто робив виробничу кар'єру. Інші віддавали своїх дітей на військову службу. Ще одні всіляко підтримували катакомбну церкву. Варіантів комбінацій вибору було неймовірно багато.

Значно менше було мотивацій. Безпека, господарність, самоствердження. Майже кожен маскував якусь таємницю. Майже кожен знав, хто тій таємниці загрожує. Так і жили, поступово слабнучи. Вірячи у дві протилежні речі – що цей режим надовго, що цей режим колись таки завалиться. І завжди пам'ятали про всіх своїх однолітків, які по-різному перестали бути: замордованих перед війною, розстріляних заручників, загиблих по різні сторони барикад, убитих вдома і в лісі, виселених, вивезених і втікачів. Одиниці дожили до України. Незважаючи на ейфорію, страх викриття таємниці нікуди не подівся.

Він живе далі у їхніх дітях. І, як то буває у тісному колі, далі не є ні причиною ворожнечі, ні причиною братання. Тим більше, що ситуацій, в яких можна було себе проявити, тільки побільшало. Хоч мотивацій залишається так само мало – безпека, господарність, самовираження. А кожен сподівається іншого ліпшого.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"