Світ і Україна закрили очі на Крим, як у 1938 році на Судети

Ми не розуміємо, що стали державою-інвалідом

Сьогодні, за п'ять років після анексії Криму, можна з упевненістю констатувати, що аналогія із 1938 роком, з гітлерівською анексією чеських Судет, була найточнішою. І не тільки через приголомшливу схожість дій і логіки двох фюрерів – Адольфа Гітлера і Володимира Путіна, але, перш за все, через реакцію на їхні дії, міжнародну та українську.

Міжнародні гаранти нашого суверенітету і територіальної цілісності просто обдурили нас, як 80 років тому Велика Британія і Франція обдурили Чехословаччину. Але чому? А тому, що, по-перше, не хотіли зв'язуватися з агресором, а по-друге, існувала прихована, не висловлювана вголос думка, що агресор бере своє, "рідне", - пише Віталій Портников для LB.ua.

І справді. Більшість населення Судет становили етнічні німці. Зараз ми, звичайно, назвали б їх австрійцями, однак на момент анексії Судет сама Австрія вже була звичайною провінцією Рейху. Більш того, на території Судет 1918 року був оголошений австрійський суверенітет – і приєднання території до Чехословаччини забезпечили війська цієї нової країни і договір в Сент-Жермені. Однак всі роки перебування Судет у складі Чехословаччини пронімецькі настрої в регіоні були дуже сильними, Судето-німецька партія отримувала підтримку більшості виборців.

Щодо Криму могли працювати все ті ж аргументи: перебування до 1954 року у складі РРФСР, більшість етнічних росіян, автономний статус і підтримка сил, які виступали за особливі відносини з Росією, а то і за приєднання до неї. Чим не Судети?

Коли Чемберлен і Даладьє вирішили віддати їх Гітлеру, вони вірили, що фюрер на цьому заспокоїться. Що все німці тепер живуть в одній державі, так чого ще хотіти? І небезпека війни відвернена!

Апетитів Гітлера вони явно недооцінили. Але і за 75 років західні політики підійшли до Криму з судетською лінійкою. Барак Обама не випадково постійно вимагав від Путіна не вторгатися на український материк – бо міг думати, що людожер обмежиться "сакральним" Кримом. Але апетит кремлівського фюрера, як і його попередника з Рейху, передбачувано ріс під час кривавої трапези. І те, що Третя світова війна не почалася після Криму так швидко, як почалася Друга світова війна, пояснюється дуже просто – наявністю у сторін ядерної зброї. Не було б її – все навколо вже б палахкотіло, міста Європи знову лежали б у руїнах, французи стримували б росіян на підступах до Парижу, російська авіація зрівняла б Солсбері з землею – нікого не цікавив би знаменитий шпиль його собору... А в загиблих Києві, Одесі, Дніпрі, Курську чи Брянську ридали б на могилах синів нещасні жінки.

Всього цього, на щастя цього разу поки не сталося. Однак ми перемістилися в епоху світової гібридної війни. І кінця їй не передбачається.

Але я не буду звинувачувати у всьому Захід. На українську реакцію по Криму теж варто звернути увагу. Вона була схожа на чехословацьку. Президент Едвард Бенеш, вимушений погодитися з Мюнхенською угодою, негайно пішов у відставку, тому що розумів, що почалися похорони створеної ним держави. Але всі інші залишилися брати участь в цих похоронах – і політики, і громадяни. І слухняно виконували всі вимоги щодо подальшого самознищення Чехословаччини – від федералізації до перетворення Чехії на німецький протекторат, а Словаччини – в маріонеткову державу. Ми сьогодні святкуємо 90-річчя проголошення Карпатської України, але забуваємо, що її недовге існування – прямий наслідок дезорганізації Чехословацької держави, наслідок Мюнхена.

Українці не кинулися захищати Крим так, як потім кинулися захищати материк – я маю на увазі і громадян, і саму державу. Ми просто спостерігали, як ґвалтують нашу країну – і тому, що не було сил, і тому, що було невисловлене переконання, що росіяни подавляться "сакральним" Кримом і відстануть від нас. Головною нашою метою тоді було вивести війська – вивести, а не ввести. І в цьому ми могли розраховувати на повне розуміння Заходу – того самого, "мюнхенського" Заходу.

За п'ять років ми все ще не хочемо сказати собі, що ж тоді сталося. Ми віримо, що можна розвиватися як ні в чому не бувало з відторгнутими територіями і невизначеними кордонами. Ми слухаємо ідіотів, які обіцяють "домовитися з Путіним" і запевняють, що варто нам почати жити краще і перемогти корупцію – і Крим з Донбасом самі повернуться, як в казці.

Ми не розуміємо, що стали державою-інвалідом. Інвалід теж живе, теж розвивається, але це інший розвиток, ніж у здорової людини. І інші зусилля, надлюдські. Якщо не вірите – запитайте у спортсменів-паралімпійців.

Якщо Україна хоче вижити, вона повинна стати такою країною-паралімпійцем. Країною нелюдських зусиль, країною-фортецею, країною національної солідарності, відторгнення агресора, повного розриву з ним. Країною, громадяни якої не працюють на ворога, співаки якої не кривляються в його нічних клубах, політики якої не мріють поцілувати руку людожера.

В іншому випадку нас рано чи пізно чекає доля довоєнної Чехословаччини. Ми перестанемо бути державою, а станемо протекторатом ворога. І в світових столицях зітхнуть полегшено – тому що помилково вирішать, що вже тепер з Кремлем можна буде домовитися.